Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)
- Автор: Воннегут Курт
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", №12 1984
- Переводчик: Володимир Горячев
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)». Краткое содержание книги:
Брат і сестра Вілбер і Еліза Суейн, герої роману «Балаган, або Кінець самотності», в очах рідних і близьких зовні потворні і розумово неповноцінні люди. Але вони оригінально мислять і відчувають, коли роблять це спільно. Разом вони геніальні. Після насильницького поділу їх доля — самотність. Навіть ставши президентом країни, будучи на Олімпі влади, Вілбер не зміг подолати бар'єр самотності.
А ми аж ніяк не хотіли, щоб нашу самотність порушували. Бо вдвох ми утворювали не лише єдиний розум, а й досконало заселений всесвіт.
А тепер кілька слів про наш зовнішній вигляд. Нас одягали у найкраще вбрання, яке тільки можна було придбати за гроші. Величезні розміри, які змінювалися щомісяця, регулярно, за вказівкою батьків, надсилалися поштою найкращим у світі кравцям, шевцям і фірмам, які спеціалізувалися на чоловічих і жіночих туалетах.
Хоч ми нікуди не виходили, доглядальниці вдягали нас, радіючи при цьому, мов діти, як ото вдягають юних мільйонерів, коли ті збираються на світські вечірки в своєму колі, на виставку коней, на лижні прогулянки в горах, на уроки в престижній приватній школі, на театральну прем'єру тут, на Манхеттені, що закінчується вечерею, де річкою ллється шампанське.
Отак воно.
У своєму становищі ми бачили тільки його кумедну сторону. Та хоч які розумні були ми з Елізою, коли починали мислити одним розумом, проте до п'ятнадцятирічного віку ми так і не збагнули, що перебуваємо також у центрі трагедії. Ми вважали, що наша потворність — це просто іграшка, розвага для інших людей. Ми не здогадувалися про те, що здатні викликати відразу в тих, хто міг би несподівано нас зустріти.
Ми були такі наївні в своїх поглядах на привабливу зовнішність, що анічогісінько не второпали у казці «Бридке каченя», яку я одного разу прочитав уголос Елізі в мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна.
Ішлося там про пташеня, яке виросло серед качок і вважалося в їхньому середовищі потворою. Та згодом, коли пташеня підросло, воно обернулося чарівним лебедем.
Пригадую, як Еліза висловила припущення: мовляв, на її думку, казка значно б виграла, якби в кінці маленьке пташеня зачалапало до берега, вийшло з води та й перетворилося в носорога.
Отак.
Розділ 8
До нашого з Елізою п'ятнадцятиріччя ми не почули жодного поганого слова на свою адресу, навіть коли підслуховували розмови дорослих із схованок і тайників.
Прислуга настільки звикла до нас, що доглядальниці навіть не згадували про Елізу та про мене у своїх балачках. Доктор Мотт і взагалі рідко говорив про щось інше, крім апетиту близнюків та обсягу й регулярності випорожнення. Що ж До наших батьків, украй засмучених своїми дітьми, то вони буквально втрачали дар мови, коли раз на рік здійснювали космічну подорож на наш астероїд. Пригадується, батько завжди говорив із матусею — нерозбірливо й байдуже — про міжнародні події, про які він вичитав у газетах.
Звичайно вони привозили нам іграшки з магазину «Шварц», до яких додавалась інструкція і гарантія торгового центру: ці іграшки сприяють розвиткові дітей у трирічному віці.
Отак воно.
Нині я часто міркую над тими таємницями людської душі, які поки що приховую від юних Мелоді та Айседора в інтересах їхнього душевного спокою: ідеться про те, що загробне життя — нудьга цілком безпросвітна.
І в такі хвилини мені згадується страшна таємниця, яку так ретельно приховували від нас із Елізою: те, що наші батьки бажали нам якнайскорішої смерті.
Ми думали, що наше п'ятнадцятиріччя мине, як і всі попередні дні народження. Тому ми з Елізою підготувалися до вже звичної вистави. Батьки приїхали якраз під час вечері — о четвертій пополудні. Свої подарунки ми мали отримати наступного дня.
Тим часом у опорядженій кахлями їдальні ми обстрілювали одне одного їжею. Я влучив у Елізу чорною грушею. Вона пожбурила в мене французьким філе. Ніби м'ячики, відскакували від служниці здобні булочки. Ми вдавали, ніби не знаємо, що батьки вже приїхали і підглядають за нами крізь шпарку в дверях.
Потім, перш ніж влаштувати нам очну зустріч із татусем і матусею, нас добряче сполоскали, обробили гігієнічною пудрою, вдягли у піжами та купальні халати, взули в капці. Ми звичайно вкладалися о п'ятій вечора, бо вдавали, що спимо по шістнадцять годин на добу.
Аж тут доглядальниці Овета Купер та Мері Селвін Керк повідомили, що в бібліотеці на нас чекає чудовий сюрприз.
Я та Еліза прикинулися, ніби палаємо від нетерплячки скоріше про все дізнатися.
На той час ми вже остаточно сформувалися як гіганти.
Із собою я постійно тягав гумового човника, що вважався моєю улюбленою іграшкою. Безладно зібрану кучму смолянистого волосся Елізи вивершував оксамитовий яскраво-червоний бант.