Париж двадцятого століття

— Ти хочеш грати на три ноти за секунду більше, аніж вони? — пожартував Жак.

— Аж ніяк! Я збираюсь винайти абсолютно новий спосіб гри на піаніно, спосіб, що вразить публіку! Який саме? Цього я сказати вам не можу. Тоненький натяк, одне-однісіньке необачне слово — і моя ідея вкрадена. За мною кинеться нице стадо імітаторів, а я хочу залишатися єдиним. Але це потребує надлюдських зусиль! Коли я буду повністю у собі впевнений — зароблю купу грошей, і прощавай, Бухгалтерія!

— Ти збожеволів, друже, — одказав Жак.

— Помиляєшся, Жаку! Я всього лише нерозважний, а це все, що потрібно для успіху! Але повернемося до приємніших речей, спробуємо хоч на мить відтворити те чарівне минуле, для якого ми були народжені. Друзі, ось правда музики!

Кенсоннас був надзвичайним артистом: він грав проникливо, і відчувалось, що він чудово розуміється на всьому тому, що з минулих сторіч передалося сторіччю теперішньому, хоч воно й не хотіло нічого приймати! Він почав із самого зародження мистецтва музики, швидко переходячи від одного маестро до іншого, а те, чого бракувало у його виконанні, він цілком компенсував своїм доволі різким, але зрештою приємним голосом. Він виклав своїм зачарованим друзям усю історію музики, починаючи з Рамо і закінчуючи Люллі, Моцартом, Бетховеном, Вебером, основоположниками мистецтва, плачучи над лагідними інспіраціями Ґретрі й переможно проносячись неперевершеними сторінками Россіні та Мейєрбера.

— Слухайте, — вів Кенсоннас далі, — ось забуті мелодії з Вільгельма Телля, Роберта, Гугенотів; от велична доба Ерольда та Обера, вчених, які пишалися тим, що нічого не знають! Ех! Що робить наука в музиці? Чи може вона втручатись у живопис? Ні, ні та ще раз ні, адже живопис і музика становлять одне ціле! Ось як розуміли велике мистецтво у першій половині дев’ятнадцятого сторіччя! Тоді не шукали нових методів; у музиці немає нічого нового, як і в коханні, і в цьому — чарівний привілей чуттєвого мистецтва: вони є вічно молодими!

— Непогано сказано, — кинув Жак.

— Але згодом, — продовжував піаніст, — декілька амбітних хлопців відчули необхідність дослідити незнані шляхи, внаслідок чого музика опинилася на краю прірви.

— Ти хочеш сказати, — перепитав Мішель, — що з часів Мейєрбера і Россіні нікого не можеш назвати гідним музикантом?

— Саме так! — підтвердив Кенсоннас, сміливо перескакуючи із «ре» у «мі-бемоль». — Я не кажу про Берліоза, голову школи безпорадних, чиї музичні ідеї вилились у сповнені заздрості фейлетони, але ось деякі з наслідувачів великих метрів: послухай Фелісьєна Давида, професіонала у музиці, що його нинішні вчені плутають з королем Давидом, першим арфістом євреїв! Уважно прислухайся до простих та щирих інспірацій Массе, цього останнього музиканта, що писав почуттями і серцем, чия Індіанка стала справжнім шедевром своєї доби! А от і Гуно, блискучий автор Фауста, який помер невдовзі після того, як став священиком Вагнерівської Церкви. А це — майстер мелодійного шуму, герой музичного ґвалту, людина, яка писала величну музику так, як колись писали величну літературу: Верді, автор невичерпного Трубадура, що значною мірою посприяв деградації смаків свого століття. А ось прийшов Вагнерб...