Париж двадцятого століття
- Автор: Верн Жюль Габриэль
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2355-95-6
- Переводчик: Марія Абрамова
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Париж двадцятого століття». Краткое содержание книги:
Цей роман написаний у геть невластивому для Жуля Верна жанрі антиутопії, коли він чи не єдиний раз у своїй творчій кар’єрі дозволяє собі скепсис і пересторогу щодо індустріалізації суспільства і стрімкого розвитку технологій. У романі Верна світ Парижа XX століття виглядає бездушним і меркантильним, позбавленим свободи творчості та підвладним лише механічному раціо. На щастя, похмурі прогнози Жуля Верна стосовно Парижа 60-х не збулися, але тим цікавіше буде тепер прочитати його думки з приводу негативного сценарію майбутнього, передумови якого письменник бачив у своїй добі. А можливо, Жуль Верн не так сильно й помилявся, просто тривожні зміни настають дещо повільніше, ніж він передбачав?
— Так, дядьку! І мій перший вільний день — для вас!
— Дякую, мій любий синку, — відказав пан Гюгнен, запрошуючи племінника увійти. — Який я радий тебе бачити! Сідай, сідай, і скинь ти вже цього капелюха! Влаштовуйся зручніше, почувайся як вдома! Ти ж залишишся, правда?
— Я приїхав на цілий день, дядечку, якщо це, звісно, не завдасть вам клопоту.
— Та що ти таке кажеш! Мені? Завдасть клопоту? Дитя моє, увесь цей час я чекав на тебе!
— Ви на мене чекали! Однак у мене не було навіть часу вас попередити! Я приїхав би раніше, ніж ви отримали б мого листа!
— Я чекав кожної неділі, Мішелю, і твоя порція сніданку завжди стояла тут, на столі, як і тепер.
— То як же так?
— Я не сумнівався в тому, що рано чи пізно ти завітаєш до свого дядька. Щоправда, як бачиш, це сталося пізно.
— Я не мав часу! — поквапився запевнити дядька Мішель.
— Мій любий синку, я це чудово знаю, тому не ображаюся на тебе, в жодному разі!
— Який же ви тут, певно, щасливий! — сказав Мішель, із заздрістю кидаючи погляд на дядькову кімнату.
— Ти маєш на увазі моїх давніх друзів, мої книжки! — усміхнувся дядько Гюгнен, — це чудово, так, це чудово! Але почнемо зі сніданку; ми побалакаєм про це пізніше, тим паче, я обіцяв тобі, що не буду вести з тобою розмов про літературу.
— Але дядечку! — благальним тоном промовив Мішель.
— Та добре вже, не про це зараз мова! Краще скажи мені, чим ти займаєшся, як у тебе справи на роботі? Може, твої погляди?..
— Вони не змінилися, дядьку.
— Чорт забирай! Тоді до столу, синку! Але, здається, ти не обійняв мене, Мішелю!
— Обіймав, дядечку, вже обіймав!
— Тоді давай іще раз, племінничку! Зайві обійми мені аж ніяк не зашкодять: я ще не снідав; це навіть викличе апетит!
Мішель радо обійняв дядька, і тоді вже вони обидва сіли до столу.
Проте юнак ніяк не міг втриматися від того, щоб постійно оглядати все навкруги: у дядьковій квартирі багато що викликало зацікавлення у його поетичній душі.
Невеличка вітальня, що разом із спальнею й складала всю Гюгненову квартиру, була просто завалена книжками; стіни ледь проглядали за полицями; старенькі палітурки тішили око своїм дещо брунатним від часу кольором. Книжки, що були щільно притиснуті одна до одної, вдиралися й до сусідньої кімнати, проковзуючи під дверима й крізь напіввідчинені внутрішні вікна; їх можна було побачити всюди: на меблях, коминкові, а шафи ледь не тріщали від їхньої кількості; ці безцінні томи зовсім не були схожими на книжки багатіїв, що вони їх акуратно складають в безкінечно розкішних та настільки ж непотрібних нікому бібліотеках; видно було, що ці книжки — у себе вдома, на своєму місці, що вони хазяйнують тут, та, незважаючи на те, що місця замало й доводиться потіснитися, почуваються вони чудово; притому — жодної порошинки, жодного загнутого кутика на сторінках, жодної плямки на обкладинках; було очевидно, що дбайлива рука щоранку приводила їх до ладу.
Із меблів у квартирі були тільки два старі крісла та столик у стилі ампір з двома позолоченими сфінксами й римськими фасціями.
Вікна дядькових пенатів виходили на південь; але високі стіни сусідніх будинків у дворі заважали сонцю потрапляти в кімнати; лише один раз на рік, 21 червня, у день літнього сонцестояння, у разі якщо погода була хорошою, найдовший з променів небесного світила злегка торкався сусіднього даху, хутко проковзував у вікно, сідав на краєчок полиці або корінець книжки; й за мить уже повертався назад, зникаючи аж до наступного року.
Дядькові Гюгнену цей промінчик, завжди один і той самий, був добре знайомий; він з хвилюванням у серці чатував на нього, уважний та непохитний, мов астроном; він купався у його цілющому світлі, встановлював старенький годинник на ймовірний час його появи, не забуваючи дякувати сонечку за те, що воно про нього не забувало.
Цей промінчик став його власною гарматою з Пале-Рояль[42]; от тільки стріляла воно всього лише раз на рік, та й то не завжди!
Дядько Гюгнен не забув запросити Мішеля у гості в цей урочистий день 21 червня, і Мішель пообіцяв, що не проґавить такого свята.
Сніданок тривав: доволі скромний, але приготований від душі.
— У мене сьогодні справжнє свято, — мовив дядько, — я частую гостей! До речі, ти знаєш, з ким ти сьогодні вечерятимеш?
— Не знаю, дядьку.
— З твоїм викладачем паном Рішло та його онукою, панною Люсі.
— Я з нею не знайомий.
— Що ж, племінничку, ви познайомитесь, і, попереджаю тебе, вона прегарна, але сама того не знає! Тож не здумай їй про це казати! — сміючись, додав Гюгнен.
— І не подумаю! — відказав юнак.
— Після вечері, якщо ніхто не буде проти, ми трохи прогуляємося.
— Залюбки, дядьку! Як на мене, чудове завершення дня.
— Що ж, Мішелю, чому ти більше нічого не їси, не п’єш?
— Чому ж ні, дядечку, — відповів Мішель, який уже не мав чим дихати, — за ваше здоров’я!
— І за твоє повернення, синку; коли ти від мене ідеш — мені завжди здається, що ти вирушаєш у довгу подорож! Отак-то воно і є... Але годі про це: краще розкажи мені, Мішелю, як ти, як життя? Настав час поговорити відверто!
— Охоче, дядечку!
Мішель в подробицях повідав дядькові про найнезначніші події у своєму житті, про свій смуток, відчай, лічильну машину, не оминаючи й пригоди з Касою, що сама себе захищає, і, нарешті, про свої найкращі дні, проведені на вершинах Великої Книги.
— Саме там, — промовив юнак, — я зустрів першого у своєму житті друга.
— О! Ти маєш друзів... — гмукнув Гюгнен, насуплюючи брови.
— І навіть двох! — відказав Мішель.
— Це багато, якщо вони тебе зрадять, і достатньо, якщо вони тебе люблять, — повчально мовив добросердий старий.
— Але, дядечку! — із запалом заперечив Мішель. — Вони справжні митці!
— О! Тоді це запорука того, — вів далі дядько Гюгнен, — що люди вони хороші: за статистикою каторг і в’язниць, туди потрапляють здебільшого самі лише священики, адвокати, підприємці, біржові маклери, банкіри та юристи — жодної творчої особистості! Але все-таки...
— Ви з ними познайомитесь, дядечку, і переконаєтеся в тому, що вони порядні та чесні люди!
— Залюбки, — погодився дядько Гюгнен; — я люблю молодь, за умови, якщо вона молода! Коли ж юнаки перетворюються на передчасних дідуганів — це виглядає лицемірно й нещиро!
— За них я можу поручитися!
— З огляду на те, з якими людьми ти спілкуєшся, я можу бути певним у тому, що переконання твої не змінились?
— Ба більше, дядечку: я тільки утвердився у своїх поглядах, — одказав Мішель.
— Ти захряс у гріхах?
— Так, дядьку.
— Тоді, неборако, сповідайся мені у своїх останніх прогрішеннях!
— Охоче висповідаюсь, дядечку!
І юнак палко та натхненно почав декламувати чудові вірші, сповнені сенсу й справжньої поезії.
— Браво! — у захваті вигукнув дядько Гюгнен, аплодуючи небожеві. — Браво, синку! Отже, мистецтво ще існує, ще живе! Ти говориш мовою чудових днів, що вже давно минули! Ох, синку, ти робиш мені таку приємність, і разом з тим завдаєш такого болю...
Обидва вони якийсь час мовчали, не в змозі вимовити й слова.
— Годі, годі вже! — мовив дядько Гюгнен. — Нумо заберемо цей стіл, тепер він тільки заважає!
Мішель допоміг дядькові, і за мить їдальня перетворилася на бібліотеку.
— Ну то що, дядечку? — спитав Мішель.
Розділ X
Урочистий парад французьких письменників, що його прийняв дядько Гюгнен у неділю, 15 квітня 1961 року
— А ось і наш десерт, — мовив дядько Гюгнен, показуючи Мітелеві на полиці, заставлені книжками.
— У мене знов з’являється апетит, — одказав юнак, — розпочнімо!
І вони з однаковим запалом почали копирсатися у книжках, перескакуючи з полиці на полицю; але дядько Гюгнен скоро поклав цьому край, додаючи трішки ладу до такого невпорядкованого грабунку.
42
Гармата з Пале-Рояль — справжня невеличка гармата, у 1785 році сконструйована годинникарем Руссо і наступного року встановлена в садах Пале-Рояль таким чином, щоб стріляти лише у сонячні дні та лише опівдні, коли промені сонця, що перебувало у зеніті, запалювали ґніт, проходячи під великої лупою. Довгий час увесь Париж орієнтувався в часі саме за таким оригінальним годинником.