Париж двадцятого століття

«Дивний хлопець, — міркував Кенсоннас, — однак мені здається, що така мізерна робота його не варта! Чому ж його сюди поставили, цього Бутарденового небожа? Може, мене хочуть звідси витурити? Хоча ні, він пише, як сорока по тину! А якщо він і справді дурень? Треба це з’ясувати!»

Мішель, у свою чергу, поринав у такі думки:

«Цей Кенсоннас точно щось приховує, грає у подвійну гру! Звісно, він не такий простий, щоб усе життя виводити ці F та М! Інколи я чую, як він тихенько посміюється собі під ніс! Про що ж він думає?»

Так, двоє товаришів з Великої Книги мовчки роздивлялись один одного; бувало, вони обмінювались ясним і чесним поглядом, у якому поблискувала іскра розуміння і спільництва. Так більше не могло тривати: Кенсоннас помирав від бажання розпитати Мішеля, а той — від бажання все розказати. Одного дня Мішель не втримався: потреба висловитись була сильнішою за нього, тож юнак почав оповідати про своє життя; він говорив із запалом, адже почуття, які він так довго приховував, переповнювали його. Кенсоннас був явно зворушений: він жваво потиснув руку свого юного друга.

— А ваш батько?.. — спитав він.

— Він був музикантом.

— Що? Це той Дюфренуа, творами якого повинна пишатися зараз уся музика?

— Саме він, так.

— Геніальний музикант, — мовив Кенсоннас, і в голосі його відчувалась щирість, — але бідний і невизнаний світом. — Він був моїм учителем, друже!

— Вашим учителем! — прошепотів Мішель, приголомшений цією новиною.

— Атож! — вигукнув Кенсоннас, розмахуючи пером у всі сторони, — до біса цю обережність! Lo son pictor! Я музикант.

— Митець! — зойкнув Мішель.

— Так! Але не так голосно! Інакше мене звідси витурять! — попередив Кенсоннас, стримуючи запал юнака.

— Але ж...

— Так, тут я — бухгалтер; копіїст годує музиканта, аж поки...

Кенсоннас замовк, пильно вдивляючись у Мішеля.

— Поки що?

— Поки я не знайду якусь практичну ідею!

— У промисловості! — розчаровано вигукнув Мішель.

— Ні, синку, — по-батьківському відповів Кенсоннас. — У музиці!

— У музиці?

— Тихо! Ні про що мене не питай! Це таємниця. Я хочу здивувати свою епоху. І не смійся! У наш серйозний час сміх карається смертю!

— Здивувати свою епоху, — машинально повторив Мішель.

— Це мій девіз, — підтвердив Кенсоннас, — здивувати, адже підкорити її вже неможливо! Як і ви, я народився на сто років пізніше, ніж потрібно; беріть з мене приклад: працюйте! Заробляйте на хліб, адже треба задовольнити цю відразливу потребу: прохарчуватися! Я навчу вас сміливості у житті, якщо хочете; от уже п’ятнадцять років я годую свою внутрішню особистість, але годую недостатньо добре, і мені згодилися міцні й хороші зуби, щоб пережувати все те, що доля пхала мені до рота! Але, добре працюючи щелепами, можна якось прожити! Ця робота для мене — велика удача; всі кажуть, що у мене гарний почерк! Хай йому грець! А якщо б я був одноруким? Що б я тоді робив? Ні тобі піаніно, ні Великої Книги! Що ж! Скоро гратимуть ногами! Так-так! Я вже це уявляю! Ось що може здивувати нашу епоху.

Мішель не міг втриматися від сміху.

— Не смійтесь, бідолахо! — попередив Кенсоннас. — Це заборонено у домі Касмодажі Погляньте! З моїм обличчям тільки дрова рубати, а всередині — така холоднеча, що ладна заморозити фонтани Тюїльрі у липні! Чи відомо вам, що американські філантропи колись придумали зачиняти в’язнів у круглих камерах, аби кути не могли їх бодай якось розважити! Знай же, синку, сучасне суспільство кругле, як ті в’язниці! Усюди панує нудьга, нудьга від бездіяльності!

— Але ж, — зауважив Мішель, — у мене таке враження, що насправді ви дуже весела людина...

— Тут — аж ніяк! Але вдома — інша справа! Приходьте до мене у гості! Я зіграю вам стару добру музику, музику минулих років!

— Залюбки, — з радістю погодився Мішель; — але я не знаю, коли матиму час...

— Що ж! Я скажу їм, що вам потрібно брати уроки диктування! Але досить на сьогодні згубних розмов! Я — гвинтик, ви — гвинтик! Хай механізм працює! Помолимось Святій Бухгалтерії!

— Виплати з Каси, — почав Мішель.

— Виплати з Каси, — повторив Кенсоннас.

І робота продовжилась. Відтоді існування молодого Дюфренуа відчутно змінилося; він мав друга; він міг з ним поговорити; він знайшов того, хто розумів його. Щастя його було подібне до щастя німого, який раптово заговорив. Вершини Великої Книги більше не здавалися йому пустельними горами: він дихав, дихав досхочу. Незабаром двоє товаришів стали звертатися один до одного на «ти».

Кенсоннас ділився з Мішелем своїм багатим життєвим досвідом, і ночами юнак, страждаючи від безсоння, міркував про великі розчарування цього світу; на ранок він повертався до банку, розпалений своїми нічними думками, і чіплявся до музиканта, що був не в змозі змусити його помовчати й хвильку.

Невдовзі Велика Книга почала відставати від плану заповнення.

— Через тебе я нароблю помилок! — постійно робив приятелю зауваження Кенсоннас, — і нас виставлять за двері!

— Мені потрібно виговоритись! — виправдовувався Мішель.

— Що ж, — одного разу сказав йому Кенсоннас, — ти прийдеш до мене на вечерю уже сьогодні, буде ще мій друг Жак Обане.