Коли повертається веселка
- Автор: Винник Анастасия
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1042-4,978-617-12-1039-4,978-617-12-0532-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коли повертається веселка». Краткое содержание книги:
Дівчаткам заборонили дружити з Тетянкою, а хлопчика перевели в іншу школу. Минуло кілька років, і коли вони зустрічались у кінотеатрі або ж на вулиці, на секунду перетиналися поглядами, завмирали, але назавжди налякані чужою заздрістю і презирством розбігались у різні боки. І розбіглись назавжди.
Від Богдани Таня дізналась, що після того, як вона покинула місто, Шоха найбільше сочилась отрутою ненависті. Тетяну це не здивувало, адже вже до того часу вона здогадалась, що Шоха була закохана в Романа. Та хіба вона могла це побачити тоді, ще зовсім юна? У ті часи, коли кохання засліплює очі, хіба існує ще щось навколо? Кохання – це маленьке беззахисне наївне створіння, яке мислить, що всі навколо такі ж щасливі, як і воно.
Мама Шохи не пошкодувала слів: «Я цю шалаву в хату пустила! Ай-яй-яй, вона могла зіпсувати мою Галинку!»
– Що ж робити? – мрійливо сказала Оксана Прокопівна і поглянула на годинник, – дзвонити ще не пізно.
Вчителька поклала виделку на стіл і вийшла з кухні. Повернулась вона з блокнотом у руках.
– Тут номери телефонів усіх моїх учнів. – Вона розгорнула блокнот і примружилась. – Ем, ен, о… Панкратов. Це мій учень, Володя Панкратов, він учився в Києві разом із Романом, зараз ми йому зателефонуємо. – Вона взяла телефон.
– Тільки не кажіть, що я тут, – попросила Таня.
– Володю, доброго вечора, це Оксана Прокопівна телефонує. Тут мені зателефонував один мій знайомий, він шукає Романа Демиденка. Має до нього особисте питання. Треба йому адресу, а я не маю ніяких даних. Ви часом не маєте його телефону? Поза зоною? Ой, що ж робити? Хіба немає ніякої можливості знайти його? Що? Його дід? Де, кажете, його дача? Це таке село? Ні, не чула… Монастир? Дякую вам, Володю! До побачення.
Вчителька поклала слухавку і подивилась на Тетяну:
– Не багато… Володя давно не бачив Романа, каже, він не з’являвся в Жовтоводську, спілкувались телефоном, а вже приблизно рік телефон Романа поза зв’язком…
– Чому? – Серце ледь не зупинилось.
– Хтозна… Може, загубив. Але не хвилюйтеся, Володя пам’ятає, що в Романа був дід Максим з боку матері, прізвища не знає. Тільки що дача була в селі Градні, поблизу Києва. Там ще монастир є.
– А де це село?
Оксана Прокопівна знизала плечима.
– Запитаємо в «Ґуґлі», – сказала Таня.
Вона вийшла в передпокій і повернулась із ноутбуком.
– Та-а-а-ак. Градно… Ага, ось воно на південний захід від Києва… Кілометрів сто від кільцевої. По асфальту, потім через міст… і ще кілометрів двадцять п’ять ґрунтовою дорогою.
– Як швидко ви знайшли, – зауважила Оксана Прокопівна. – А я ніяк не звикну до комп’ютера.
– Це не складно, варто тільки захотіти.
– Для мене тепер усе складно. Я вже і мріяти перестала.
Оксана Прокопівна стрепенулась, як налякана пташка, і знову замовкла.
– Це ви дарма, – сказала Таня, – мріяти потрібно до останньої хвилини. – Вона посміхнулась і торкнулась її руки. – Як про оселедець.
– Ой, ви це пам’ятаєте? – Вчителька почервоніла.
– Авжеж!
– Ой, Таню, минулого року, на Різдво, ледве Богу душу не віддала, – лікарі не дозволили. Мабуть, треба закінчувати з оселедцем… – Вона задумалась. – Тож… поки ми живі, все можна змінити, нічого не зміниш тільки на кладовищі. Але це не про Жовтоводськ, тут час стоїть.
Торкаючись сивого пасма на чолі, вчителька розповідала про повільне життя Жовтоводська. Тетяна слухала її, і в пам’яті виринали нові спогади з минулого. Про вітчима вчителька нічого не сказала, розповіла тільки про матір Тані: Олена майже рік тому зникла. Казали, що вона покинула чоловіка і втекла з коханцем. Куди – ніхто не знає. Жовтоводськ майже місяць гудів, як бджолиний рій, – стара, і таке учудила. А брат Тетяни Женька поїхав у Київ, працює у будівельній компанії. Кажуть, одружився, може, вже і дитинка є…