На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
Але все ж — безпечніше бути подалі від села, де ще сидять вони. Трохи відсапавшись, ми вилазимо з кущів і мерщій поспішаємо до перших дерев гаю. Отут, під зеленим листяним наметом яворів та грабів, де позаду не видно ні ріллі, ні села, ми нарешті в цілковитій безпеці. Бурхлива радість життя так проймає мене й Галю, що ми спинились, глянули усміхнені одне на одного й кинулись в обійми. Галя тричі поцілувала мене в губи, чоло й щоку і вдячно озирнулась навколо… Але хай не подумає сучасний читач, що з цієї хвилини починається романтична зав’язка! Ні, ми тільки тимчасові супутники, товариші в небезпеці й порятунку, і ми не споганили чимось більшим нашу зоологічну радість буття, що так нестримно вихопилась у нас обох. До того ж у мене вже вистигало якесь ніжне почуття до Віри Баглій, про яке, мабуть, догадувалась Галя, і їй не могло й на думку спасти зрадити довіру своєї товаришки. То був інший час, інші й люди…
Ми пройшли навмання трохи гаєм і натрапили на якусь протоптану доріжку, де раптом спинились вражені. На цю ж доріжку, де й узявшись, вийшли з-за дерев чоловік і жінка, інтелігентного типу, обтяжені двома валізами. Вони спочатку неабияк наполохались, побачивши нас, але мої студентські кашкет і тужурка заспокоїли їх.
— Оце третій день, як сидимо тут і чекаємо, коли перейде фронт, а він усе на одному місці, - зітхнув чоловік, підходячи до нас ближче.
— А хто ж ви такі й відкіля? — спитала Галя.
— Ми українські артисти з Києва. Уже тиждень, як ми втекли від тої київської голоднечі, щоб якось пробратись до Проскурова або Старокостянтинова та вволю наїстись, а тут тобі фронт, і ні туди й ні сюди!
— То вам доведеться ще кілька днів перечекати тут, поки фронт перейде далі, - промовила Галя, злегка посміхнувшись охочому наїстись артистові.
— А ви ж куди? Може, нам по дорозі? — спитав артист, але Галя — як відрубала:
— У нас інша дорога, а до того ж і дуже тяжка. Бувайте!
І ми лишили спантеличеного артиста та його жінку на лісовій доріжці, наддавши ходу.
Десь за версту гай кінчився, і ми вийшли в поле, а далі натрапили на дорогу, що, як і всі дороги, вела до якогось села. За півгодини стали виднітись далекі садки й хати між ними.
Чи ж таки остаточно ми перейшли свій Рубікон? З обережності входимо в село нарізно. Біля крайніх хат колодязь з високим журавлем. Якась дівчина витягає з колодязя дерев’яне цеберко з водою. Я підходжу, вітаюсь і прошу напитись. Дівчина ставить цеберко на цямриння і, коли я припадаю спраглими губами до холодної води, стиха каже за звичаєм:
— Доброго здоров’я пивши!
Який чемний з природи наш нарід, думаю я, але зараз мені не до компліментів цій дочці народу з ластовинням на лиці. Подякувавши, я питаю дівчину:
— Чи є у селі військові?
На що дівчина незворушно відповідає:
— Були та повтікали. Тут тільки Саранча з своїми хлопцями.
З протилежного боку вулиці Галя чує нашу розмову й радісно усміхається. Тепер можна вже не боятись нічого, і ми разом ідемо далі однією перією.
Назустріч нам поспішає кудись парубок у військовому одязі, але в селянській шапці на голові. За плече в нього закинута гвинтівка без багнета, а на грудях помітно маленький замусолений жовто-бла-китний бантик. Ми питаємо його, як пройти до отамана Саранчі, і парубок, не питаючи в нас документів, спиняється й охоче пояснює:
— Отак оцією вулицею і йдіть через усе село, а там з лівого боку побачите розчинені ворота, а перед ними у дворі стоїть віз з кулеметом. Отам у дворі або в хаті й знайдете отамана з старшинами.
І хлопець поспішає далі в якійсь своїй військовій справі, а ми спокійно йдемо далі вулицею.
Ось і широко відчинені ворота, за ними віз з кулеметом. На просторому подвір’ї з стайнею, повіткою, сажем і високою добрячою клунею стоїть кілька по-різному озброєних людей, серед яких вирізняється ставний чоловік середніх літ, без шапки, в спідній сорочці, але з кобурою нагана при поясі. Він стоїть попереду й уважно слухає молодика, котрий, видати, щойно зліз з коня й тримає в руці повіддя.
— Нам треба бачити отамана Саранчу, — каже Галя, наближаючись зі мною до чоловіка в спідній сорочці.
— Ну, приміром, я — Саранча, а ви хто будете? — відповідає він і пильно оглядає нас — чи не підіслані ми більшовицькі агенти?