На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
Від упорядника
Державний переворот генерала Скоропадського, який став гетьманом України, відбувся 29 квітня 1918 року завдяки активній німецькій допомозі. Політика нового уряду була суперечлива. З одного боку, почалося масове заповнення українських державних установ царськими урядовцями, що хмарою посунули з Московщини, українське військо переповнювалося російським офіцерством, переслідувалися українські діячі, зазнавали утиску українські газети й часописи демократичного спрямування тощо. Водночас перший період гетьманщини був позначений відродженням української науки, освіти, культури. Відновилося навчання в Київському університеті. Борис Давидів до вступу як доброволець у 2-й Запорізький полк, яким командував тоді ще підполковник Петро Болбачан, був студентом Харківського університету, студіював природничі науки на фізико-математичному факультеті. Становище військового з ’єднання підполковника Болбачана, проти якого рішуче виступало німецьке командування, дедалі ускладнювалося… Студентам-доб-ровольцям старші командири порадили вертатися до студій. Тепер Борис Давидів продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету. Водночас, заробляючи на хліб, працював у Міністерстві шляхів. Завдяки перемозі військ Директорії гетьманщина перестала існувати 14 грудня 1918 р. Відновлено Українську Народну Республіку. Але почалася друга війна з більшовиками. Українські війська 5 лютого 1919 р. залишили Київ. Через короткий час Директорія опинилася аж у Кам’янці-Подільсько-му. Українські війська, оточені більшовиками, білогвардійцями, поляками, контролювали всього кілька повітів Поділля. Українській Народній Республіці загрожувало цілковите падіння, а відтак — прощавай тоді, незалежність і українська державність. І обдарований студент Борис Давидів, який, усвідомивши себе українцем, понад усе любив рідну Вітчизну та її свободу, вирішує знову братися за зброю. Віднайдені (написані) спогади й починаються з того, як двоє юних українських борців пробираються до Кам’янця-Подільського…
(Віднайдений машинописний оригінал починається з 26 стор.)
… не повинен бачити, що на подвір’я господи, яка править за перевалочний пункт особам, котрі потай пробиваються з Києва до Кам’янця, зайшли незнайомі люди. Тут сувора конспірація!
Ми пройшли, мабуть, з півкілометра, поки Галя не завернула на вузеньку стежку, що вивела нас на город, а далі й у садок. Я ледве одривав очі від пишного картоплинного бадилля й гудини з гладенькими огірками — тої невибагливої простої краси, по якій я так стужився, живучи у великих містах.
У садку Галя наказала мені присісти між високими рожами в цвіту й тихо чекати на неї, а сама, сховавши трохи віддалік у кущі свою торбинку, тихо, як кішка, пройшла в хату.
Нарешті я опинився на самоті, милуючись різноколірними рожинами, блакитним небом і тишею. А втім, у цій лагідній тиші чулася десь із півдня, мов приглушений гуркіт весняного грому, далека артилерійська канонада. То десь під Жмеринкою знову почався перерваний на ніч бій і тепер присувається до сумирної зараз Вінниці… Хто зна, чиї то били гармати — українські чи більшовицькі, але мені нараз так захотілось спокою, коли не чути стрілянини, не ллється людська кров, не чути стогону поранених і ніщо не порушує гармонії миру, злагоди й краси, якими сповнена була довколишня природа. Та якби ж то!..
Хвилин через п’ятнадцять прийшла Галя й, прихопивши свою торбинку, сказала, що можна заходити до хати: все гаразд.
Галя познайомила мене з господарем, коротко сказавши йому: «Мій товариш», — і цього було досить, щоб господар, не розпитуючи мене, хто я такий і чого мені треба по той бік фронту, потиснув мою руку й запросив сідати. Це був літній серйозний чоловік, з вигляду або вчитель початкової школи, або дрібний конторник. Говорив він тихо, хоч, крім нас, у приміщенні нікого не було, і важко було сказати, чи він удівець, чи й досі парубкує, чи просто вислав свою дружину на час нашої розмови кудись із хати.
— Так от, загальне становище на сьогодні таке, — почав він свою інформацію, присівши й сам до столу. — Наше військо обходить Жмеринку, і бої точаться вже під Браїловом. За кілька днів Жмеринка впаде, хоч туди раз у раз підкидають нові сили, зняті з інших фронтів. Три дні тому на сході від Вінниці чулась рушнична та кулеметна стрілянина; як потім виявилось, то пробивалась якась повстанська група на з’єднання з нашою армією. Взагалі повстання спалахують скрізь, де побували більшовики й спробували стягати з селян свою «развьорстку». Кілометрів за двадцять п’ять на захід від Вінниці більшовиків уже нема: їх позганяв відтіля отаман Саранча, що стоїть на чолі селянського загону, проте у самій Вінниці ще є досить їхнього війська, але почуває воно себе дуже непевно. Ну, а тепер вам треба спочити після дороги, але перше поснідаємо.