На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Сонце вже підіймається до зеніту й починає добряче припікати, коли ми, без усяких пригод і тривог, під’їжджаємо до станції Сербинівці. Це, власне, прифронтова смуга, бо на схід є тільки одна станція Комарівці, за якою точиться вже кілька днів бій за Жмеринку, важливий залізничний, а через те й стратегічний вузол. Відтіля чути артилерійську канонаду, що долинає сюди далеко виразніше, ніж позавчора ранком у Вінниці. Але в самих Сербинівцях тихо, і мало що нагадує про війну. Лиш на колії попихкує невеликий панцирний паротяг з двома запанцированими вагонами, що прибули сюди з-під Жмеринки по боєприпас. Біля паротяга сидить на коні козак у шапці з довгим червоним шликом і розмовляє про щось із літнім машиністом у кашкеті з військовою жовто-блакитною кокардою, котрий висунувся з віконечка паротяга. Зовсім мирна ідилія — вершник на стародавньому коні і вершник новітнього металевого коня, що не боїться ні шаблі, ні кулі. Мирну ідилію доповнює галицький стрілець в австрійському однострої, який сидить без зброї на фурі й поганяє двох конячок кудись від станції в поле.

Коло маленького станційного перону стоїть пасажирський поїзд, складений із хоч і пошарпаних, та все ж пасажирських, а не товарних вагонів. Таки правду сказав Саранча: від Сербинівців уже почався пасажирський рух на захід — до Проскурова, куди нам і треба.

Прощаємося наспіх з мовчазним фурманом, котрий щасливо Довіз нас сюди. Шкода, що нема чим віддячити дядькові, окрім радянських «метеликів», котрі на території УНР не ходять, та хай йому віддячать за нас Бог і Україна, бо чуємо з перону другий дзвінок і біжимо встигнути вскочити у якийсь вагон.

Хоч у вагоні ми й знаходимо місця, але тут досить-таки людно, і я не можу зійти з дива — куди й по що їдуть люди в такий неспокійний час. Військові, міщани, селяни, навіть один молодий піп із срібним хрестом на грудях. Ну, хай військові: воєнний час, і кому ж, як не їм, їхати в прифронтовій смузі, а іншим — чого? До Проскурова — по сіль, сірники та мануфактуру, яких нема на селі? Отже й тут, виходить, — «спекулянти» завелись, цебто звичайні перекупки, котрі в Цей непевний час, коли так часто змінюються влади, воліють більше вдаватись до натурального обміну, чи, як кажуть селяни, до «минжі», ніж до грошового торгу?

Я розглядаю військових. Одяг на них строкатий: старі, злинялі гімнастерки, приношені френчі, а одного, мабуть, старшину я бачу в білій полотняній сорочці з пришитим синім тризубом на лівому рукаві. Така ж строкатість і на головах: шапки з шликами, захисного кольору старі кашкети з жовто-блакитними кокардами — цією єдиною ознакою, що це вояки української армії, а в одного — металевий французький шолом з намальованим жовтою й синьою фарбами тризубом. Видати, кепські справи в українського інтендантства, де нового вбрання чортма, а старе слід би вже викинути на смітник. Далебі, частини робітничо-селянської Червоної армії, які я не раз бачив у Києві, далеко краще екіпіровані, ніж вояки «дрібнобуржуазної» Української Народної Республіки!

У вагон увіходить усатий, статечний кондуктор з компостером у руці.