Таємниця одного дiаманта
- Автор: Логвин Юрий
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00239-8
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Таємниця одного дiаманта». Краткое содержание книги:
Купець у дорогому халатi криво всмiхнувся i вiдповiв:
– Ми подорожнi, купцi. Що нам тi хашашини? Вони вбивають можновладцiв, суддiв, емiрiв, тих, хто переслiдує їх. Вони рiжуть вельможних, владцiв, а ми хто, а ми що?..
– Вони всiх рiжуть! – чорнобородий перебив його навiть непоштиво. – Вони хочуть, щоб усi їм корилися, вони хочуть собою заполонити свiт! Щоб усi були слухнянi й безмозкi – бо їхнiй «Гiрський Дiд» 5 за них думає! Темна голота й ученi дурнi вiрять, що вони принесуть людям рiвнiсть! Не може бути в оцьому свiтi рiвностi мiж багатими й бiдними, розумними й дурними, щасливими i невдахами. Шейхи хашашiнiв спокушають голоту тим, що нiби всi рiвнi, i всi потраплять до раю! I змушують голодранцiв виконувати кожен наказ свого потаємного iмама. Я знаю – це рiвнiсть рабiв, слухняних рабiв свого кривавого господаря!.. Тi ж, хто навколо «Гiрського Дiда», нагромадили в своїх руках скарби незлiченнi, а голоту обдурюють рiвнiстю!
– Звiдки ти про них знаєш, що так можеш їх ганити? – пiдозрiло i зловiсно нiби запитав пiдстаркуватий купець у коштовнiм, засмальцьованiм каптанi.
– Знаю! Мiй дядько, син Iбн Лятiфа, знаменитого дамаського купця, що постачає вiйськам преславного Салах ад-Дiна зброю для вiйни з хрестоносцями, не захотiв їм вiддати караван зброї нiзащо. Так просто, за одне слово «подаруй» їхнього «Старця»! Вони вимагають вiд людини не тiльки всього достатку її, але й покори собаки, яку перiщать нагаєм, а вона плазує перед господарем i облизує його бруднi капцi. Вони оголосили джихад6 не лише невiрним, гяурам, вони оголосили джихад всiм тим, хто не думає так, як вони! А Аллах, нехай славиться його iм'я, створив усяку людину, щоб вона вiдрiзнялась, одна вiд одної. Нема людей схожих мiж собою розумом, як битi дирхеми одним карбом! Я купець – i менi джихад в iм'я загробного раю не такий солодкий, як добування засобiв життя! Адже сказано в хадисi, що добування засобiв життя є основою свiту. I як казав один мудрець:
«Менi лiпше вмерти на верблюдi в караванi, що везе дорогоцiнностi, нiж впасти з коня в розпалi битви проти невiрних!»
– Ну, це ти говориш погане! – спохмурнiшав пiдстаркуватий у замизканiм каптанi .– Адже сказано, що тих, хто не пiдкорюється, треба знищувати. Хтось же повинен винищувати тих, хто не визнає Аллаха?!!
– Може, й повинен, – вiдказав чорнобородий. – Це справа долi й Аллаха. Я ж знаю своє – купець виконує волю Аллаха, добуваючи собi засоби життя…
Поки цi двоє чи то сперечалися, чи то кожен хотiв сказати лише своє i йому було зрештою байдуже, що говорить iнший, Алi зовсiм було незрозумiле, про яких iмамiв, про яке рабство йде мова… Малий нiчого не мiг зрозумiти, тiльки вiдчував з тону, з постави, що цей чоловiк у замизканiм дорогiм каптанi – вiн за вiйну й жорстокостi. А чорнобородий здоровань, схожий швидше на воїна, нiж на купця, зовсiм не хоче колотнечi i кровопускання, а хоче торгувати i нiкого не боятись. I те вiдчув Алi – чорнобородий страшенно, до лютi, до розпачу боїться потаємних убивць-хашашинiв, вiрних рабiв «Гiрського Дiда». Алi пригадав, як вiн кiлька разiв чув, що хашашiни, якi живуть у неприступних фортецях Ельбурсу, вживають аль-хашиш. Вiд того вони стають лютi-прелютi i вбивають сильних цього свiту – шахiв, султанiв, емiрiв. Запам'ятати Алi запам'ятав, та розповiдi про холоднi гори, про неприступнi твердинi, про очманiлих вiд дурману вбивць його не цiкавили. Бо про вбивства й розбiй вiн чув з самiсiнького малечку i нiякого в цьому дива не було. Хiба диво – голод i спрага, спека i холод, крадiжка i бiйка?!!
Алi помiтив, що мосулець напружився увесь. Обличчя ж його байдуже, нiби зовсiм це його не стосується i вiн над пустими теревенями не збирається й замислюватись.
Вiн мав великi чорнi очi з довгими пухнастими вiями, як у дiвчини, а маленька борiдка кучерявилася дрiбними кiлечками. Син смiттяра, що завжди хотiв їсти, по руху щелеп, по вигину вуст мосульця зрозумiв – зовсiм йому не смакує смажений на решiтцi вусач, приправлений шафраном, червоною цибулею i кiндзою.
Та знов, як завжди, пролунав крик кухаря, i малому довелося бiгти до жаровнi. Кухар витяг iз часничного соусу шматки курки, обмочував у розбитi яйця i вправно кидав на розпечену сковороду. Сковорода вибухала бризками жиру та соку на всi боки, а шмат курки прихоплювався з усiх бокiв золотою шкiркою. I тут треба не гаяти – швидко перевертати, бо зразу перегорить яйце i почорнiє.