Вальдшнепи
- Автор: Хвылевой Николай Григорьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Вальдшнепи». Краткое содержание книги:
Письменник культивує в романі новий тип героя: цільну, мужню, рішучу особистість, прагне подати в новому романі альтернативу зневіреним представникам втраченого покоління. Головний герой роману — Дмитро Карамазов — активний учасник революційних подій, представник тієї романтичної молоді, що формувалася в революції: «Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім'я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей».
— I ти серйозно вiриш, що ця iстота живе в пiанiно? — спитав товариш Вовчик.
— Їй-богу, не знаю! — якось жалiбно всмiхаючись, сказав Карамазов. — Як комунiст, я їй не вiрю, а як мешканець такої-то кiмнати в мiстi Харковi, я не можу не вiрити, бо майже кожного дня менi приходиться вночi тривожити дружину.
— Тобi й справдi лiкуватись треба, — сказав товариш Вовчик.
— I ти про лiки? Чудаки ви страшеннi! Їй-богу, чудаки! — Карамазов подивився на свого приятеля i несподiване зареготав. — Ой, якi ж ви чудаки! Невже ти не помiтив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.
— Ну тебе к чорту! — спалахнув лiнгвiст i хутко вийшов iз кiмнати.
Цiлий день, а потiм цiлу нiч Дмитрiю не давав покою образ дiвчини в рожевому платтi й з голубою парасолькою, дiвчини, що так скоро назвала його "милим", що так цiкаво говорила про старофранцузьке життя ("ти знаєш поета Вiлйона?"), що вiдчула в наших нiчних базарних завулках безсмертного Флобера, що, нарештi, в час його душевної кризи явилась до нього такою цiкавою спiвбесiдницею.
Заснув вiн, коли вже зовсiм розвиднилось. Сон його був неспокiйний, i прокинувся вiн за якiсь двi години. Сонце вже високо стояло в чистому небi й важким огнем палило йому голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сидiла на канапi й держала в руках якогось листа, Дмитрiй зробив гримасу незадоволення: це була записка вiд тьотi Клави. Ганна зиркнула на чоловiка i спитала його спокiйним голосом:
— Вiдкiля цей лист, Дiмi?
— Прочитай уважнiш, i ти, мабуть, сама догадаєшся, — сказав вiн, повертаючись до стiни.
— Це вiд тих же дам?
— Менi здається, що тобi нема нiякого дiла до моїх листiв, — грубо кинув Карамазов. — Хто тебе просив лазити в мiй паперовник?
Ганна здивовано подивилась на чоловiка.
— Я зовсiм випадково натрапила на цю записку, — сказала вона. — Менi потрiбнi були грошi на цукор… i, значить, нiчого хвилюватись. Хiба ти ранiш не дозволяв менi розпоряджатись своїм майном без спецiальних на це iнструкцiй? Чи, може, ти тепер щось маєш ховати вiд мене? Так тодi треба сказати — i тiльки.
Дмитрiй зиркнув на дружину. Вона так щиро говорила, їй були такi сумнi очi, що в нiм раптом прокинулось почуття огиди до себе.
— Ти мене пробач, Ганнусю, — сказав вiн. — Я й справдi рiзко висловився… Але виною цьому настрiй: я сьогоднi спав дуже погано.
Карамазов обняв Ганну i став ласкати її. Вiн нарештi пiдтвердив її припущення. Записка, звичайно, вiд "тих же дам". Але що ж тут такого? Тьотя Клава (вiн майже несвiдомо заговорив саме про цю даму, не згадуючи Аглаї) така собi мiщаночка, i вiн це прекрасно розумiє. Чи, може, вона думає, що вiн все-таки закохається в неї? Тодi це зовсiм несерйозно.
Ганнi хутко забилось серце, i вона зупинила свiй тривожний погляд на чоловiковi.
— I ти це правду говориш? — спитала вона.
— Що з тобою, Ганнусько? — сказав Карамазов. — Яку це правду ти маєш на увазi?
— А от таку, — зiтхнула Ганна. — Менi, Дiмi, i в голову не приходило в чомусь серйозному запiдозрювати тебе, але зараз я дивуюсь твоїй красномовностi.
— Ну, от уже й красномовнiсть не подобається. Карамазов держав у зубах нiжно-смагляве вухо своєї дружини й розгублено дивився на стелю. Вiн зрозумiв, що спросонку видав сам себе й що виправити вже не можна. I тому, коли Ганна вперто повторила своє запитання: "ти це правду говориш?", у нiм спалахнула злiсiь.
— Нi, — рiзко сказав вiн. — Я брешу!
Ганна добре знала чоловiка i чекала такої вiдповiдi. Але вона знала й те, що пiсля таких вибухiв вiн остаточно обезволюється.
— Ах, Дiмi! Боже мiй, Дiмi! Що ти робиш iз собою? Справа ж зовсiм не в цих дачницях. Невже ти гадаєш, що я вже не вмiю поважати себе?
Дмитрiй слухав дружину й нiчого не чув. В цей момент вiн i не мiг чути, бо мислi й почуття раптом покинули його i вiн лежав мертвим шматом м'яса. Так iз ним завжди бувало пiсля сварки з Ганною.
— Ах, Дiмi! Ти зовсiм даремно так про мене думаєш. От познайом мене з цими дачницями, i я тобi доведу це… Ти обiцяєш познайомити?.. Ну?
— Я зроблю все… що хочеш, — сказав Дмитрiй. — Тiльки, будь ласка, вийди вiдцiля.
Ганна не примусила довго прохати себе, i за якусь хвилину її вже не було в кiмнатi. Тодi Карамазов вийняв iз чемодана купальний костюм i, покликавши товариша Вовчика, пiшов iз ним до рiчки.