Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне

Электронная книга - «Вальдшнепи». Краткое содержание книги:

М. Хвильовий у «Вальдшнепах» органічно поєднує сюжетну інтригу, психологічні портрети героїв, майстерно виписані пейзажі та діалоги героїв, в яких йдеться про нову державу, літературу, нову людину і кохання. Персонажі невтомно полемізують, виголошують промови, твір набуває ознак роману-диспуту. Каталізаторами запальних диспутів, в яких декларуються нові ідеї, стають дві «московки» — Аглая та її тітка Клавдія. Вони рішуче відкидають провінційність як запоруку та ознаку млявості, покори, пасивності. Емансиповані жінки виголошують гасла, які сучасники зустрічали в памфлетах Хвильового.
Письменник культивує в романі новий тип героя: цільну, мужню, рішучу особистість, прагне подати в новому романі альтернативу зневіреним представникам втраченого покоління. Головний герой роману — Дмитро Карамазов — активний учасник революційних подій, представник тієї романтичної молоді, що формувалася в революції: «Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім'я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей».
1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 27
Перейти на страницу:

— Може, ти перебiльшуєш? Невже-таки в кожного?

— Клянусь тобi! Богоматiр всюди й на кожному кроцi. Це якийсь жах, i iнодi навiть руки падають у знемозi. Не можна зустрiчатися з людьми. Щоб творити якесь дiло й боротись, треба надягати машкару Мiзантропа i в нiй ховати, перш за все, очi… Очi, знаєш, найлютiший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматiр i саме в очах ховається Богоматiр.

Карамазов зупинився й почав нервово кусати собi губи. З звичайної психiчно нормальної людини вiн раптом перетворився на манiяка. Раз у раз здригаючись, вiн усе повертав до кручi голову й розгублено дивився в неяснi далi днiпрових вод.

— Словом, Богоматiр не дає тобi зненавидiти своїх ближнiх? — спитала Аглая.

— Тiльки вона. Во iм'я якоїсь iдеї я здiбний на все, навiть здiбний убити людину. Але якийсь Iван Iванович однiєю людською усмiшкою може покрити мене в один момент… навiть коли б цього Iвана Iвановича я й ненавидiв своєю недоношеною i якоюсь чудною ненавистю.

— I так iз тобою завжди бувало?

— Нi, — сказав Карамазов iз деяким вiдтiнком туги в голосi. — Тiльки в останнi роки мене так сильно затривожила Богоматiр. Ранiш це багато легше було. Ранiш iдея майже зовсiм заслiплювала мене i для мене не було ближнiх. Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.

— Так от, — сказала вона. — Єсть двi ненавистi: справжня й твоя недоношена. Перша — велика ненависть, i вона творить життя. Ця ненависть не знає ближнiх. Друга, недоношена, є тiльки тiнь вiд першої. Перша вiд розуму й вiд серця, друга — тiльки вiд розуму… Як ти гадаєш, можна бути вiдважною i вольовою людиною тiльки вiд розуму?

— Ти вже почала сумнiватись у менi? — спитав Дмитрiй, усмiхаючись вимушеною усмiшкою. i — Нiчого подiбного! — знову впевнено вiдзначила Аглая. — Ти маєш волю iти вiдважний. Я тiльки думаю, що нiякої Богоматерi нема й що вона не бiльше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть i ти здiбний зненавидiти своїх ближнiх… Ти розповiдав менi, як колись, у часи громадянської вiйни, ти розстрiляв когось iз ближнiх бiля якогось монастиря…

— Так то ж, — вирвалось несподiвано Карамазову, — во iм'я великої iдеї.

— А хiба тепер ти без iдеї залишився? Хiба тебе не захоплює сьогоднi хоч би та ж iдея вiдродження твоєї нацiї?

— Звичайно, захоплює, - непевним голосом сказав вiн. — Але…

— Без усяких "але", — рiшуче одрубала Аглая. — Щось одне: або це iдея, або нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм'я її ти розстрiлював своїх ближнiх.

Карамазов раптом зареготав.

— I справдi, — сказав вiн. — Менi iнодi така глупота приходить у голову, що потiм, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається менi iнодi, що Богоматiр коригує в менi, так би мовити, людину. Ближнiй, мовляв, не тiльки Iван Iванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Iван Iванович, це значить, наступив момент, коли я мушу ненавидiти Дмитрiя Карамазова, цебто себе.

— Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряє Iван Iванович, — це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.

— А то навiть, — продовжував вiн говорити, — здається iнодi, що сама ненависть мусить носити в собi Богоматiр.

— Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр є два зовсiм протилежних полюси.

— Так i я полемiзую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть — давно вже вiдомо — є найбiльша любов. I значить, справжня ненависть — це е прекрасна людська усмiшка.

— Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не стояти на дорозi до справжньої ненавистi i, значить, до мужнього вчинку…

— Цiлком справедливо! — погодився Карамазов. — Але менi от здається, що Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть її робить ненависть недоноском.

Яким же це чином?

— А таким чином, що супутником справжньої ненавистi є завжди радiснi й до того молитовнi перебої серця, нiби зустрiчаєш свiтле Христове воскресiння. Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.

— Я гадаю, — сказала вона, — що тут справа багато простiша. Не Богоматiр тебе турбує, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебої серця розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.

— Хто його знає. - надтрiснутим голосом сказав Карамазов. — Можливо, я й помиляюсь.

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 27
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)