Вальдшнепи
- Автор: Хвылевой Николай Григорьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Вальдшнепи». Краткое содержание книги:
Письменник культивує в романі новий тип героя: цільну, мужню, рішучу особистість, прагне подати в новому романі альтернативу зневіреним представникам втраченого покоління. Головний герой роману — Дмитро Карамазов — активний учасник революційних подій, представник тієї романтичної молоді, що формувалася в революції: «Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім'я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей».
— Може, ти перебiльшуєш? Невже-таки в кожного?
— Клянусь тобi! Богоматiр всюди й на кожному кроцi. Це якийсь жах, i iнодi навiть руки падають у знемозi. Не можна зустрiчатися з людьми. Щоб творити якесь дiло й боротись, треба надягати машкару Мiзантропа i в нiй ховати, перш за все, очi… Очi, знаєш, найлютiший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматiр i саме в очах ховається Богоматiр.
Карамазов зупинився й почав нервово кусати собi губи. З звичайної психiчно нормальної людини вiн раптом перетворився на манiяка. Раз у раз здригаючись, вiн усе повертав до кручi голову й розгублено дивився в неяснi далi днiпрових вод.
— Словом, Богоматiр не дає тобi зненавидiти своїх ближнiх? — спитала Аглая.
— Тiльки вона. Во iм'я якоїсь iдеї я здiбний на все, навiть здiбний убити людину. Але якийсь Iван Iванович однiєю людською усмiшкою може покрити мене в один момент… навiть коли б цього Iвана Iвановича я й ненавидiв своєю недоношеною i якоюсь чудною ненавистю.
— I так iз тобою завжди бувало?
— Нi, — сказав Карамазов iз деяким вiдтiнком туги в голосi. — Тiльки в останнi роки мене так сильно затривожила Богоматiр. Ранiш це багато легше було. Ранiш iдея майже зовсiм заслiплювала мене i для мене не було ближнiх. Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.
— Так от, — сказала вона. — Єсть двi ненавистi: справжня й твоя недоношена. Перша — велика ненависть, i вона творить життя. Ця ненависть не знає ближнiх. Друга, недоношена, є тiльки тiнь вiд першої. Перша вiд розуму й вiд серця, друга — тiльки вiд розуму… Як ти гадаєш, можна бути вiдважною i вольовою людиною тiльки вiд розуму?
— Ти вже почала сумнiватись у менi? — спитав Дмитрiй, усмiхаючись вимушеною усмiшкою. i — Нiчого подiбного! — знову впевнено вiдзначила Аглая. — Ти маєш волю iти вiдважний. Я тiльки думаю, що нiякої Богоматерi нема й що вона не бiльше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть i ти здiбний зненавидiти своїх ближнiх… Ти розповiдав менi, як колись, у часи громадянської вiйни, ти розстрiляв когось iз ближнiх бiля якогось монастиря…
— Так то ж, — вирвалось несподiвано Карамазову, — во iм'я великої iдеї.
— А хiба тепер ти без iдеї залишився? Хiба тебе не захоплює сьогоднi хоч би та ж iдея вiдродження твоєї нацiї?
— Звичайно, захоплює, - непевним голосом сказав вiн. — Але…
— Без усяких "але", — рiшуче одрубала Аглая. — Щось одне: або це iдея, або нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм'я її ти розстрiлював своїх ближнiх.
Карамазов раптом зареготав.
— I справдi, — сказав вiн. — Менi iнодi така глупота приходить у голову, що потiм, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається менi iнодi, що Богоматiр коригує в менi, так би мовити, людину. Ближнiй, мовляв, не тiльки Iван Iванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Iван Iванович, це значить, наступив момент, коли я мушу ненавидiти Дмитрiя Карамазова, цебто себе.
— Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряє Iван Iванович, — це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.
— А то навiть, — продовжував вiн говорити, — здається iнодi, що сама ненависть мусить носити в собi Богоматiр.
— Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр є два зовсiм протилежних полюси.
— Так i я полемiзую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть — давно вже вiдомо — є найбiльша любов. I значить, справжня ненависть — це е прекрасна людська усмiшка.
— Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не стояти на дорозi до справжньої ненавистi i, значить, до мужнього вчинку…
— Цiлком справедливо! — погодився Карамазов. — Але менi от здається, що Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть її робить ненависть недоноском.
Яким же це чином?
— А таким чином, що супутником справжньої ненавистi є завжди радiснi й до того молитовнi перебої серця, нiби зустрiчаєш свiтле Христове воскресiння. Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.
— Я гадаю, — сказала вона, — що тут справа багато простiша. Не Богоматiр тебе турбує, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебої серця розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.
— Хто його знає. - надтрiснутим голосом сказав Карамазов. — Можливо, я й помиляюсь.