Пригоди тричі славного розбійника Пинті

Довгих три роки минуло, відтоді як Пинтя провчив Бебекала. Після того як на опришка влаштували справжнє полювання, він з побратимами перебрався на румунську сторону і здійснив там чимало подвигів. А як уже й там почали його вистежувати, перейшов у польські гори. Залив сала за шкуру не одному панчукові в Косові, Коломиї та Надвірній. Вже й польська шляхта розлючена рискає його слідом, як хорти.

— Ой-мой, хлопці, час нам додому вертатися — на сторону Угорську. Заскучив я вже за Чорною полониною, — каже якось Пинтя побратимам біля нічної ватри. — Тут вже нам спокою не буде. Ледве від погоні відриваємося.

— Я би теж своїх провідав, — зітхнув Іван Качулка.

— А я би на свій млинок поглядів, — закутався димом з люльки Шпінька. — Та й на свою бабу заодно. Чи вірна мені стара? Бо як ні — натовчу як бубен!

Розбійники засміялися.

А про мене — що назад, що вперед, аби лиш не на місці! - і собі витягнув куриво старий Доманич. У нього забрали єдиного сина до війська шість років тому. Жінка з горя захворіла та й невдовзі померла, а старий з розпачу подався у розбійники. Вже два роки ходить він з Пинтею. Дивну прозивну дістав від побратимів, бо часто зітхав, кажучи: “А дома — нич”. “Ну то будеш Доманичем!” — вирішили опришки.

Майже кожен з них ходив не під своїм іменем, боячись нашкодити родичам, які залишались у долинах.

— А я чув, що угорки на личко гарненькі, а на кохання — ласі, - заусміхався вродливий і статечний хлопець з благородними рисами. — То чом би се на ділі не перевірити?

Він мав прозивну “Графинчик”, бо й справді був графським сином. Коли розбійники захопили їхній палац на Поділлі, граф з дружиною при обороні загинули. Дитину опришки забрали до лісу і просили за неї від родичів викупу. Але ті поскупилися. Розбійникам жаль стало хлопця страчувати, і він зажив з ними у ватазі. А за десять років так звикся, що й сам опришком став. Лише шляхетні манери та тонкі риси видавали в ньому благородне походження. Погуляв він з багатьма отаманами, а вже півтора року — у ватазі славного Пинті.

— А мені все одно, — мовив своє слово молодий Гатала. — Як товариство вирішить, так най і буде.

Він прибився до розбійників недавно. Пас волів на полонині. Раз якось не догледів, і ведмідь одного вола задер. Як прочув про це батько, то хотів хлопця застрелити. Ледве той утік. Краще вже хаща, ніж такі родичі!

Люципер і собі гавкнув на знак згоди.

— Ну то й славно! Завтра зраненька, братчики, й вирушимо! — проказав Пинтя, залишивши на варті Качулку.

Решта полягали біля ватри, закуталися в овечі гуні[41] та й поснули.

А вже за два дні вони обживали Чорну полонину та ведмежу нору. Надвечір вирішили спуститися на розвідини у третє село — Песю Лабу. З собою Пинтя взяв лише тутешніх — Шпіньку та Качулку.

У корчмі “Маруся” було людно й накурено, коли до неї зайшло троє чужосільських. Із усього було видно, що се — лісоруби. Посідали в найтемніший куток біля невеликого вікна. Крисані, які були низько натягнені на очі, не знімали, а топірці повтикали до дубового столу обіч себе. їхній кудлатий пес слухняно приліг на порозі.

Сих трьох відразу оцінив своїм досвідченим оком господар корчми Мотя Лейбус і до них поспішив.

— Я сам обслужу! — кинув він доньці.

— Дай Боже здоров’я, чесні ґазди! — низько вклонився Мотя.

— Дай Боже й тобі, коли не жартуєш! — відповів найплечистіший з них, з твердим, ж бук, поглядом.

— Що будете замовляти? — все ще тримав нахиленою голову корчмар.

— Принеси нам мамалиґи[42] зі шкварками, — додав маленький меткий чорнявець з вусиками. — Але так, як тільки у нас уміють робити.

Мотя Лейбус із розумінням хитнув головою, і через кілька хвилин перед гостями парувала гаряча кукурудзяна каша.