Пригоди тричі славного розбійника Пинті
- Автор: Гаврош Олександр
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пригоди тричі славного розбійника Пинті». Краткое содержание книги:
Пинтя був таким відомим, що указ про його арешт видав сам австрійський імператор, а грошова винагорода була визначена у 500 дукатів — велетенську на той час суму.
Коли ватага Штаті приєдналася до проти-австрійського повстання мукачівського князя Ференца Ракоці II, той сприйняв це з великим захопленням, називаючи розбійницького отамана “славним”. Пинтя та його “чорні хлопці” здебільшого діяли на теренах Закарпаття та Прикарпаття.
А в 1703 році вони навіть завоювали місто Косів на Івано-Франківщині.
“Пригоди тричі славного розбійника Штаті” — перша українська повість про цю легендарну постать нашої історії. В її основу лягли народні перекази про опришків. Де в ній правда, а де — ні, відгадайте самі.
А як знайдете в цій повісті химерні та незнайомі слова — то не минайте їх, а зазирніть до словничка в кінці книжки і з’ясуйте, що вони значать. Так розмовляли опришки.
Заскочений таким розвитком подій, барон скочив на коня, аби його не затоптали. І, клянучи на чому світ стоїть сей дикий народ, пустився учвал з площі. Кажуть, що зупинився він аж через три дні у Відні. Ледве живий, але все ще сповнений люті і лайок. Вояки, бачачи втечу начальства, порозбрідалися хто куди — подалі від біди і дурних вказівок.
Зубаня, Глуханя та Сліпаня відразу стали народними героїнями.
— На замок! — верещали вони. — Покажемо сим бузувірам, як бабусь переслідувати!
І натовп, озброєний палицями та кілками, посунув нагору, туди, де біле простирадло сповіщало про падіння неприступної твердині. На все це згори дивився Пинтя, сидячи на гарматі та гладячи вірного пса Люципера.
Циган Мітко та поранений гусар Юра від душі сміялися, спостерігаючи за панікою у місті. Незабаром до них мала приєднатися й решта ватаги — старий Доманич, Іван Качулка, Гатала, Шпінька, Графинчик, Митро Сливовиця і нарешті Кривий Пелех.
Хлопці справно виконали роботу, і тепер усіх чекала гостина у Моті Лейбуса. Адже дві ночі опришки не спали, носячи порох таємним ходом під замок. Аби у домовлену мить — о дванадцятій годині — підірвати порохову вежу, а з нею і всі надії барона фон Ґутентаґа.
І нарік Пинтю за се діло народ тричі славним. Бо він єдиний утік з Хустської темниці. Бо зруйнував замок дерев’яною гарматою. Бо змусив капітулювати твердиню, яка ще ніколи нікому не піддавалася…
І склали люди про Пинтю не одну пісню та думу. Аби у віках зберегти се ім’я для нащадків. Бо жив він по правді та справедливості. А може, й тепер живе, коли не вмер. Принаймні так казка каже. А казка, як відомо, не бреше. Але про се іншим разом…
КІНЕЦЬ