Переслідуваний
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Переводчик: Віктор Ружицький
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Переслідуваний». Краткое содержание книги:
— Він нагадав мені хлопця, якого я колись знав. Йому подобалось ховатися під лавами на шкільному стадіоні і займатись онанізмом. Тому хлопцеві, звичайно. Уподобань вашого лікаря я не знаю.
— Зрозуміло. — Кілліан усміхнувся, ошкіривши на мить сліпучо-білі зуби на тлі неймовірно чорного обличчя, тоді знову повернувся до паперів. — Тести виявили у вас наявність деяких поглядів, заборонених актом дві тисячі четвертого року про міжрасові відносини. Кілька словесних асоціацій свідчать про вашу схильність до насильства.
— А у вас тут без насильства не обійдешся,— сказав Річардс.
— Звісно. І все-таки — я кажу це не тільки як представник керівництва розважальними телепрограмами, а й як громадянин нашої країни — ми надзвичайно занепокоєні вашими відповідями.
— Боїтеся, що настане ніч, коли всю вашу систему хтось із димом пустить? — ошкірився Річардс.
Кілліан задумливо послинив пальця й перегорнув сторінку.
— На наше щастя, у вас зв'язані руки. Ви маєте доньку на ім'я Кетрін, їй півтора роки. Що це — похибка? — Він холодно усміхнувся.
— Ні, ми хотіли мати дитину,— відповів Річардс незлобиво. — Я тоді працював у „Дженерал атомікс“, але якось ще лишилося трохи живої сперми. Може, то Господь Бог так пожартував. Як подумаєш, у якому світі живемо, то часом здається, що ми тоді з глузду зсунулись.
— Хоч би там як, а ви прийшли сюди,— мовив Кілліан. З його обличчя не сходила холодна усмішка. — І наступного вівторка з'явитесь у „Переслідуванні“. Ви коли-небудь бачили цю програму?
— Бачив.
— Отже, ви знаєте, що „Переслідування“ — центральна програма на БТБ. Вона створює широкі можливості для глядачів — як для співпереживання, так і для безпосереднього втручання у події. Я — керівник цієї програми.
— Це просто чудово,— промовив Річардс.
— Наша програма — найнадійніший для Мережі засіб позбуватися таких потенційних порушників порядку, як ви, містере Річардс. Ми виходимо в ефір уже шість років, і поки що жодному з наших героїв не вдавалося вижити. І коли бути брутально відвертим, то ми сподіваємось, що й вам не вдасться.
— Тоді ви граєте міченими картами,— різко кинув Річардс.
Скидалося на те, що Кілліана це зауваження більше потішило, аніж злякало.
— Аж ніяк. Ви ввесь час забуваєте, що ви — анахронізм, містере Річардс. Ні ті, хто дивитиметься передачу в барах чи в готелях, ні ті, хто дрижатиме на холоді перед вуличними екранами, не вболіватимуть за вас. Навпаки. Вони будуть за те, щоб знищити вас, і посприяють нам у цьому чим зможуть. Що жорстокіше це буде зроблено, то краще. До того ж, вам доведеться змагатися з Маккоуном. Івеном Маккоуном та його ловцями.
— Це скидається на назву якоїсь неорокгрупи,— зауважив Річардс.
— Маккоун ніколи не програє,— сказав Кілліан.
Річардс крекнув.
— Ви вийдете в прямий ефір у вівторок увечері. Надалі ми монтуватимемо програму з окремих записів, сюжетів і прямих включень, якщо буде така нагода. Нам траплялося й переривати заплановані передачі, коли винятково винахідливий герой опинявся, скажімо, на краю свого особистого Ватерлоо... Правила гри надзвичайно прості,— вів далі Кілліан. — За кожну годину на свободі ви — або ті з вашої родини, хто залишиться живий,— одержите сто нових доларів. Ми кладемо на ваш поточний рахунок чотири тисячі вісімсот доларів, виходячи з того, що вам пощастить дурити ловців протягом сорока восьми годин. Якщо ж ви загинете раніше, то решта, звичайно, підлягає поверненню. Ми даємо вам дванадцять годин фори. Якщо протримаєтесь тридцять днів, виграєте Великий приз — один мільярд нових доларів.
Річардс труснув головою і зареготав.
— Я теж так думаю,— мовив Кілліан, сухо посміхаючись. — Маєте якісь запитання?
— Лише одне,— відповів Річардс, подавшись уперед. На його обличчі й сліду не залишилося від гумору. — Як би ви самі почувалися на місці такого переслідуваного?
І тут справжній сміх напав на Кілліана. Він тримався за живіт, а його регіт, гучний і поважний, як меблі з червоного дерева довкола, котився по кімнаті.
— Ой... містере Річардс... п-пробачте... — І він знову зайшовся сміхом. Нарешті він кілька разів приклав до очей чималенького білого носовичка й, здавалося, заспокоївсь. — Бачите, ви не тільки маєте почуття гумору, містере Річардс. Ви... Я... — Кілліан затамував новий вибух сміху. — Пробачте, будь ласка. Через вас на мене смішки напали.