На зарослих стежках
- Автор: Гамсун Кнут
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2355-40-6
- Переводчик: Галина Николаевна Кирпа
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На зарослих стежках». Краткое содержание книги:
Гамсун завжди ставив перед собою завдання — не лише змальовувати вчинки своїх персонажів, а й проникати в усі сховки їхньої душі. В останній книжці «На зарослих стежках» він зробив спробу проникнути вглиб своєї душі і описати чи не найдраматичніші сторінки власного життя, коли йому в досить таки поважному віці довелося пережити відчай, розчарування і приниження. Письменник називає свій твір щоденниковими записами, але перед нами постає ціла мозаїка спогадів, що зворушують відвертістю, лаконізмом та іронією, за якими впізнається неповторний гамсунівський стиль.
Імовірно, відтепер найдоречніше буде переносити мою справу на півроку, а то й відразу на цілий рік. Бо як же іще впоратися з моєю живучістю на білому світі? Немає нічого гіршого, коли тебе зупиняють.
Зараз у всьому винен Верховний суд, оскільки він не встиг розглянути мою справу. Добре мати когось такого, на кого можна перекладати вину.
Хіба не правда, що колись давно-предавно ми, люди, мали в житті більше радості, ніж нині? Може, й неправильно ставити таке запитання і не треба про таке писати, але я свідомо так роблю, щоб чимось розчулити свою душу. Чому це так? Мабуть, від поблажливості до власних недоліків. Ми підхопили з Біблії завбачливу беззахисність.
Мені на думку спадає Беньянова[16] фраза: «Ось я й прибув сюди, пройшовши багато земель!» На цьому моя згадка про Беньяна й вичерпується. Але від цієї фрази у мене знов з’явилося відчуття якоїсь приємної поблажливості. Добре бути недосконалим.
Лопар спустився з плоскогір’я, побачив зелене поле й ліс і захоплено вигукнув: «О, тут так гарно, що душа сміється!» Так співалося в пісні, але це більше, ніж пісня. «Села!» — каже Давид. Я не знаю, що означає «села», але Давид так каже. Це красиво.
Господи, благослови все, а не лише звичайну людську мову, яку ми здатні розуміти. Всевишній благословив нас і на мовчання.
Під час війни я іноді помічав по інших людях, коли починали стріляти. Але не міг чути гармат, мабуть, тому, що вони гуркали дуже далеко. Я мав користь зі своєї глухоти, та тільки-но спалахувала стрільба з пістолетів та рушниць, то моя глухота, правду кажучи, допомагала мені, як мертвому кадило. Слабенькі звуки я чую ще й досі, о, навіть легенький стук у двері кісточками пальців, проте я глухий і нічого не здатен розуміти з безперервного людського базікання. Воно перетворюється для мене в якийсь невпинний гул. Зі мною дуже давно ніхто не розмовляв, я й сам розучився говорити, я — людина самотня, раніше я добре бачив, але не чув. Я наблизився до розуміння східної мудрості, що обстоює потребу мовчання. Тепер я не говорю навіть сам із собою, позбувся цієї поганої звички.
Однак я бачу не так гарно, як раніше, а це гірше за глухоту. Ще в січні мені повинні були надіслати ручну лупу, але зараз уже весна, а я її досі не отримав.
Та слава Богу все-таки уже весна!
Я проходжу повз ялиночку, яка стоїть у снігу, і бачу, що вона вижила. Я минаю її і ні на мить не зупиняюся навіть перед тими вікнами, а ще кажу самому собі: «Е, ні, зарано дивитися на ялиночку, йди далі!» Хоч, напевно, в березні кожна людина може помітити, що верхівка жива.
За тридцять років з неї виросте велика ялина, і її зрубають.
Пташок тут зовсім мало. Через люту зиму багато з них, мабуть, загинули, біля будівель, які стоять на території будинку для старих, коли-не-коли пролітає, розмахуючи крилами, лише якась задрипана ворона або сорока. Одного дня мені здалося, що я побачив запізнілого провісника весни, та оскільки я все-таки не дуже добре бачив, то не міг визначити хто він — шпак чи чорний дрізд, який десь тут зимував. У кожнім разі він важить життям, бо ми маємо чотирьох здоровенних котів.
Під час своїх щоденних прогулянок по сніговій кваші я часом зустрічаю собаку руденької масті, і коли забалакую до нього, він дається себе погладити; більше нікого на своєму шляху я не помічаю. Мені подобається, що я можу бути сам на сам із собою, що не доведеться перепитувати, якщо хтось до мене звернеться. Мало-помалу на захисних тумбах при узбіччі дороги розтає сніг, і я впізнаю все, що бачив під час попередніх прогулянок, сонце вже ласкаве й тепле, і всюди оживають лісові стежки. Я згадую Мартіна з гамарейського Клеттрана, уже минає рік чи півтора відтоді, як він наздогнав мене в цьому лісі, йому також доводиться ходити самому, але він мав заняття, а я — ні. Він мандрував країною і молився Господу Богові.
Під якоюсь пташкою гойднулася гілка. І я тут же зупиняюся. На іншій гілці іншого дерева сидить іще якась пташка, здається, це пара — пара горобчиків, у яких саме тепер побачення, і просто в мене на очах вони злітаються і розлітаються ще разів п’ять. Це відбувається в повітрі, де вони якусь мить тріпочуть крильцями та й розлітаються, а тоді злітаються знов, і так п’ять разів. Після того вони вдають, ніби нічого такого й не відбувалося. Особливо зухвало поводився самець, він начебто у всьому хотів звинуватити її. Я не зчинив крику, навіть не збирався цього робити, однак у праведному гніві таки покартав його за негідну, нелицарську душу, хоч вони були обоє рябоє. Невдовзі самка знялася й полетіла: мовляв, ану доганяй!
Я не знаю, що про це думає Франциск[17].
О, в цьому дивовижному світі те, що безмірно мале, завжди в центрі того, що безмірно велике. Я знов відчуваю радість від життя. Так благодійно вплинула на мене поїздка до Осло.
Може, відчуття весни — це і є той тваринний трепет, який щороку переповнює наші душі? Бозна. Жінка-місіонерка, перебуваючи на чужині, мабуть, назвала б його покликом батьківщини, щоб надати цій фразі якоїсь релігійності й містичності, зате я після всіх своїх міркувань сприймаю це буквально: в цьому відчутті є щось пов’язане з домівкою та батьківщиною. Ми хочемо туди повертатися, ми прагнемо додому. На чужині в нас відсутнє відчуття весни, там ми просто киваємо головою, вітаючи нове місце. А серце мовчить.
Пригадую один випадок, що стався зі мною у Гельсінґі[18] 1898 чи 1899. Але це було майже п’ятдесят років тому, не пам’ятаю всього достовірно, імена я призабув, послідовність, очевидно, втрачена.
Коли я зайшов до книгарні, там було двоє відвідувачів: один — чолов’яга середнього віку, без головного убору, в білій сорочці поверх штанів і у високих чоботях, другий — молодий чоловік із кельмою в руці. За прилавком не було нікого.
— Зараз прийде, — сказав мені перший. — Дівчина пішла нагору по книжку для мене.
Я знайшов стілець і сів.
— Я росіянин, — сказав чоловік.
— То нема чим вихвалятися! — зневажливо кинув чоловік із кельмою.
— Я з Норвегії, — мовив я.
Росіянин зацікавився:
— Он як, із Норвегії? Маєте намір тут лишитися?
— Так, на рік.
— Хіба не однаково, звідки ми, — озвався муляр. — Я із Фінляндії, а належу світові.
На його слова ніхто не відреагував.
Росіянин підійшов до мене.
— А я не стрічав вас у тому місті, де ви живете?
— Я живу не в місті, дуже далеко, на Феллісевеґен.
— А мені, на жаль, доводиться жити в місті й чекати.
Росіянин говорив охоче: мовляв, він жив тут зі своїми господарями, а вони поїхали, він не знає, куди, десь за кордон. Він стомився чекати, його заїдала нудьга, хотілося додому. А чого ж тоді він говорить шведською, коли він росіянин? О, він вивчав мову ще дитиною і далі — увесь час, його батьки були шведські фіни, вони вже померли, але він народився в Росії, тож за походженням росіянин.
— І тобі не соромно? — гримнув муляр.
Однак на нього ніхто не звернув уваги.
Я сам собі подумав, що, напевно, цей росіянин народився в неволі, в якійсь далекій північній губернії, хоч не міг збагнути, як він опинився тут, але питати про те не хотів.
А чоловік усе говорив і говорив: мовляв, він мав будинок, красивий червоний будинок, і багато дерев, і ліс, і потічок, що дзюркотів мимо. О Боже ти мій Господи! Його чекали дружина й діти, а сам він ходив на роботу до графського маєтку, а то був величезний маєток, що тягнувся на десятки кілометрів, і трудилися там кілька сотень слуг і наймитів.
Дівчина спустилася з другого поверху з книжкою для нього. Чоловік вихопив книжку, перехрестився і засунув її в кишеню.
— Я очікую грошей, — сказав він дівчині, — багацько грошей, тож, мабуть, невдовзі за все вам заплачу. Цей добродій — з Норвегії, — додав він про мене.
16
Джон Беньян (1628–1688) — англійський письменник, баптистський проповідник.
17
Франциск Ассизький (1181(2)–1226) — католицький святий, засновник ордена францисканців.
18
Гельсінґфорс — шведська назва м. Гельсінкі.