На зарослих стежках
- Автор: Гамсун Кнут
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2355-40-6
- Переводчик: Галина Николаевна Кирпа
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На зарослих стежках». Краткое содержание книги:
Гамсун завжди ставив перед собою завдання — не лише змальовувати вчинки своїх персонажів, а й проникати в усі сховки їхньої душі. В останній книжці «На зарослих стежках» він зробив спробу проникнути вглиб своєї душі і описати чи не найдраматичніші сторінки власного життя, коли йому в досить таки поважному віці довелося пережити відчай, розчарування і приниження. Письменник називає свій твір щоденниковими записами, але перед нами постає ціла мозаїка спогадів, що зворушують відвертістю, лаконізмом та іронією, за якими впізнається неповторний гамсунівський стиль.
Але Ви, пане генеральний прокуроре, вибили з моєї руки зброю.
Ви, певно, гадаєте, що виправили це тепер — після всього — повісткою, якою мене викликають до окружного суду. Це нічого не виправило — похитнулася моя тверда незаплямована репутація. Де тепер поділося Ваше «скасування процесуальних дій» і Ваше «непередання справи в суд»? Ви даєте своїм адвокатам і чиновникам інтерв’ю щодо моєї справи, помічаючи кожен мій погляд на ситуацію, Ви мене використовуєте як піддослідного кролика в своєму вельми своєрідному судочинстві. Ви могли б усе виправити після оприлюднення моєї позиції в суді, і таким чином поступово перестали б отримувати вказівки від журналістів та преси, як Вам поводитися. І, зрештою, що Ви тепер зробите з моїми чотирма місяцями перебування в клініці? Може, мені прийняти їх із Ваших рук даром? Може, це попереднє покарання як додаток до майбутнього?
Якби моя воля, то я домагався б виправдання в окружному суді. Ця ідея не така й нереальна, як Ви, може, думаєте. У мене ще є рештки «обмежених розумових здібностей», і я хотів би скористатися ними для того, щоб спершу оприлюднити певні матеріали, а потім закликати суд розглянути мою справу по-справедливому, і ніяк інакше, як по-справедливому.
Але я відмовився від цього плану, мені забракло мужності. Навіть якщо суд винесе позитивне рішення, ніщо не зупинить іще жорстокішого нагнітання громадської думки. Я знов стану піддослідним кроликом.
З пошаною.
Минає літо. Я не відчуваю по собі якоїсь великої різниці у змінах пір року, місяць іде за місяцем, час невловний, і літо для мене пропало.
Але тут дещо відбувалося. Я пишу не книжку, навіть не щоденник, Боже збав, я багато що опускаю і не тримаюся послідовності, що за чим стається. Але щось усе-таки долинає до мене із зовнішнього світу. Попередня директриса будинку поїхала, натомість приїхала нова. Одна з тих двох красунь у селищній конторі покинула нас, але ми маємо ще одну. Наш допотопний будинок для старих геть занепав, і ми плануємо будувати новий.
Це не абищо. Я помічаю, що в нас, старих людей, з’явилася серйозна тема, яку ми обговорюємо, шамкаючи губами: мовляв, тепер ми матимемо лазню, пральню, лікарню, пекарню, курник, дровітню і всілякі надвірні прибудови, і все це — на двадцять чи тридцять осіб під одним дахом. Досі нам навіть не снилася така розкіш, тож наша уява розбурхується так, як бувало тільки замолоду. Дехто з нас намагається відстояти наш старий будинок, адже нам не так і погано в ньому жилося, окрім того — хіба ми перебуваємо тут не тому, що просто доживаємо віку? Звичайно, так. Але насправді ми візьмемо з собою на той світ усе, що матимемо тут до останнього подиху. Чому б нам не плинути за часом і не пристосуватися до сучасних умов у новому будинку? Якщо ми туди встигнемо зайти, то пречудово звикнемо там до нових зручностей і помремо з сиґаретою в губах.
Звісно, ми помремо. Але ще не цієї миті, як мовить Авґустин.
Я йду купити шнурки. Мої — занадто довгі, і я тричі обв’язую їх навколо гомілки, але це не бентежить мене. Я помічаю чоловіка, який зводить на узгір’ї будинок. Сором на те дивитися: він кладе новий дах під кривим кутом поверх старої крівлі. Може, мені з дороги погано видно? Чоловік їздив на будівельні роботи до Америки, тож, певно, знає, що робить. Але я не можу зібратися на силі, щоб підійти й перевірити, хто з нас помиляється. Торік, до того, як я попав у руки лікарів, мені це було б до снаги.
Я довго мізкував над тим, як полагодити до осені свої галоші. Вони в мене з Першої світової війни, але ще й досі в них добротні підошви, от лишень права тріснула і не тримається на нозі. Я мучився з нею роками, а тепер вона й зовсім негодяща, бо через неї можна ні з того ні з сього спіткнутися, і потім нести її додому в руці. Ця галоша стає для мене карою Божою. Я зшиваю її міцною вовняною ниткою, але це нічого не дає, нитка рветься по швах і стає ще гірше. Тож нічого тут більше не скажеш, однак це були добренні галоші, я носив їх у багатьох країнах, навіть коли одна тріснула, а також їздив до Відня і до Гітлера того знаменного дня. Я не викинув їх і досі не лише тому, що моїм шкарбанам потрібна була ця товста підошва. Одне поєднується з іншим. А ще я підв’язував свою галошу шнурком.
Раз, два, три, чотири — отак я сиджу, щось нотую й пишу якісь невеличкі історії для себе самого. Це ні для чого не згодиться, але така вже в мене давня звичка. Жодного зайвого слова. Я мов кран, що зіпсувався й протікає — раз, два, три, чотири...
Чи є на світі зірка на ім’я Міра? Можна було б десь подивитися, але я не маю де. Та нічого. Міра — зірка, що спалахує, трохи посвітить і зникає. Це цілий життєвий шлях. І тут я думаю, людино, про тебе. З усіх живих створінь на землі ти народжена майже даремно. Ти ні хороша, ні погана, ти з’явилася без продуманої мети. Ти виходиш із туману і знов повертаєшся в туман, настільки ти по-щирому недовершена. А ще, людино, якщо ти сідаєш на коня рідкісної породи, то немає ґарантії, що кінь таким залишиться. Тож тягни собі свого життєвого плуга і мовчи...
Чи скочиш ти з коня і закопаєш ненависть у землю заради чиїхось очей — заради чиїхось очей, що ти зустрінеш? На це тобі не вистачить життя.
Перед моїми очима з-під землі пробивається нове покоління, що подає великі надії. Воно зовсім молодюсіньке й невинне, я читаю про нього, але не знаю жодного імені, та це неважливо. То схоже на мандрівні світила вгорі — вони з’являються, трохи посяють і зникають. Приходять і відходять, як я прийшов і відійшов.
Колись у Гамареї в мене був дядько по материній лінії, переконаний старий парубок — скупий, лихий і вельми мовчазний, та ще й, так би мовити, багатий і на розум, і на гроші. Зірок із неба він не хапав, але мав будинок на пасторській садибі з поштою, що обслуговувала цілу парафію, бо ж у ті часи на кожні десять будинків пошти не було. Мій дядько був неабиякий дивак, він купив велике домище з прилеглою до нього коморою, що належала до будівель пасторської садиби. Як йому то все вдалося залагодити — хтозна, але знаю, що пастора, з яким він, безперечно, чимало торгувався, звали Бент Фредрик Гансен, згодом той пастор переїхав у Ерланн. Його заступив Фредрик Мотцфельдт Раум Фладмарк із Гамарею, що потім перебрався до Нурдре Удала. Останнім був Християн Енґебрет Ніколайсен, але не знаю, де він подівся, оскільки я поїхав з дому і втратив його з поля зору. А от мій дядько увесь цей час жив у своєму великому домищі з прилеглою до нього коморою, які відкупив у пасторської садиби.
Окрім пошти, дядько мав іще й громадську бібліотеку, врятувавши її, до речі, від неминучого занепаду. Він весь час провадив торгівлю, хоч і не мав на те ліцензії, отримував із півдня книжки для продажу за зниженими цінами і на свій смак замовляв книжки для бібліотеки. У нього не було звички з кимось про це радитися. Його економку звали Сіссель, вона, можливо, й була хороша людина, але впродовж кількох років морила мене голодом.
Тоді мій дядько був ще не старий чоловік, але йому почало паралізувати руки, і він не міг писати. На той час мені було років вісім, і я змушений був писати за нього все, що він вимагав. Для мене то була ганебна покара. А сам дядько, повністю одягнений, цілий день лежав на так званій розкладній лаві, і його дедалі більше паралізувало.
Та все це неважливо.
Але одного дня, коли мені було років дев’ять, на пошту навідався дуже смаглявий високий чоловік, справжній велет. Я подивився на нього з подивом. Він дав мені лист і чотири шилінги на марку.
Дядько завів із ним балачку, і виявилося, що його звати Ганс Паульсен Торнельванн. Власне, він жив по сусідству, в парафії Тюсфіорду, проте прийшов до нас на пошту, бо вона від них найближче.
— Сьогодні вже їдеш? — спитав мій дядько.
— Так. Але треба послати коротенького листа синові в Кристіанію[11].
— Я читав про нього, — сказав дядько.
— Он як, — мовив чоловік. — Та і я про нього читав, хоч мало що в тому тямлю.
11
Кристіанія — назва столиці Норвегії Осло (1624–1924).