На зарослих стежках

За давньою звичкою мені кортить переглянути газети й часописи, але я погано бачу. Мушу почекати. Пацієнти по черзі заходять і виходять, з’являється медсестра і просить мене трохи почекати, мовляв, уже недовго.

І тоді мені неабияк легшає на серці, невдовзі, мабуть, я знов бачитиму. Які ж добрі були той пан і пані, що не пошкодували свого часу і стали мені в пригоді, незважаючи на дощ. До мене забалакує одна пацієнтка, але я глухий і мушу кивати головою навмання. Вона просторікує далі, і я, показуючи пальцем на свої вуха, кажу, що останнім часом погано чую, але із моїм зором майже все гаразд, просто у ліве око попала порошинка. Я в доброму гуморі і без угаву базікаю. Урешті-решт пані, мабуть, починає сумніватися, чи я таки при своєму розумі, тож дає мені спокій. Минає немало часу, поки мене викликають. Пані щось написала на газеті й показує: вона дякує мені за мої книжки, напевно, так.

У кабінеті лікаря я проходжу деякі обстеження, але він великодушний і не змушує мене дивитися на червоні лінії та літери. Ми випробовуємо лінзи й лупи, мені знов доводиться виходити в приймальню, але тепер настає черга тієї незнайомої пані, тож я її більше не бачив.

Далі на прийомі в лікаря все відбувалося швидко. Він запропонував мені написати щось під диктовку. Під диктовку? Я цього не вмію, і ніколи не вмів. А навіщо мені писати під диктовку? Адже я вже нічого не пишу, багато років тому відклав перо. Зате непогано було б, якби до мене повернувся зір, щоб я міг бодай трохи читати. Авжеж, звичайно. Лікар зателефонував до «Оптики» і домовився про щось на січень, мені доведеться почекати. «А хіба ви, лікарю, не можете дати мені окуляри просто зараз?» — спитав я. «Дозвольте подивитися ваші окуляри. Напевно, вони хороші?» — спитав він. «О, чудові», — відповів я, — ще кілька місяців тому я бачив у них, як замолоду, але тепер мені, напевно, потрібні інші окуляри, мабуть, трохи сильніші, чи як ви гадаєте?» Він виписав мені рецепт, я навіть не глянув на нього, за ним можна буде звернутися в січні. Окулярів я не отримав, а замість них, на свій подив, отримав те, про що й не просив: рецепт на ручну лупу і слоїчок йоду! Я можу просто зараз іти в аптеку й відразу взяти йод, сказав він. Коли я хотів заплатити, він відмахнувся від мене рукою і відвернувся до свого столу.

Так я й прийшов у готель зі слоїчком йоду і рецептом на ручну лупу, яку зможу взяти у січні в «Оптиці». Для поліпшення зору мені не дісталося нічого.

Дивні люди ці окулісти. Вони справили на мене кепське враження.

У всьому іншому перебування в Осло принесло мені лише втіху та радість, це було найдивовижніше Різдво, яке мені випало провести коли-небудь у готелі. Я прогулювався вулицями, перевідав дітей та внуків, побував на виставках, вдосталь натинявся містом і після стількох років надивився на Осло. Багато що було для мене незвичне: автобуси, ресторани, геть незнайома молодь, життя якої вирувало вдень і вночі. Усі навколо були запопадливі й гречні, вони уважували мені місце в транспорті і пропонували газету, а коли розуміли, що я збираюся виходити, відчиняли переді мною двері, однак я працював кондуктором у Чикаґо і вмів сам давати собі раду. Загалом я не помітив якоїсь холодної ввічливості до себе, хоч і досі перебував під арештом. Одна молода пані зупинила мене посеред вулиці Карла Югана, щось промовила, засміялася і обняла за шию. Пам’ятаю її карі очі. А один добродій із наплечником на спині обвів мене поглядом і вигукнув: «У вас немає галош на таку негоду? Ходімо зі мною, я їх вам подарую!» Він учепився в мене, намагаючись потягти за собою. Коли мені урвався терпець, я подякував йому й подався до готелю.