На зарослих стежках
- Автор: Гамсун Кнут
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2355-40-6
- Переводчик: Галина Николаевна Кирпа
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На зарослих стежках». Краткое содержание книги:
Гамсун завжди ставив перед собою завдання — не лише змальовувати вчинки своїх персонажів, а й проникати в усі сховки їхньої душі. В останній книжці «На зарослих стежках» він зробив спробу проникнути вглиб своєї душі і описати чи не найдраматичніші сторінки власного життя, коли йому в досить таки поважному віці довелося пережити відчай, розчарування і приниження. Письменник називає свій твір щоденниковими записами, але перед нами постає ціла мозаїка спогадів, що зворушують відвертістю, лаконізмом та іронією, за якими впізнається неповторний гамсунівський стиль.
За давньою звичкою мені кортить переглянути газети й часописи, але я погано бачу. Мушу почекати. Пацієнти по черзі заходять і виходять, з’являється медсестра і просить мене трохи почекати, мовляв, уже недовго.
І тоді мені неабияк легшає на серці, невдовзі, мабуть, я знов бачитиму. Які ж добрі були той пан і пані, що не пошкодували свого часу і стали мені в пригоді, незважаючи на дощ. До мене забалакує одна пацієнтка, але я глухий і мушу кивати головою навмання. Вона просторікує далі, і я, показуючи пальцем на свої вуха, кажу, що останнім часом погано чую, але із моїм зором майже все гаразд, просто у ліве око попала порошинка. Я в доброму гуморі і без угаву базікаю. Урешті-решт пані, мабуть, починає сумніватися, чи я таки при своєму розумі, тож дає мені спокій. Минає немало часу, поки мене викликають. Пані щось написала на газеті й показує: вона дякує мені за мої книжки, напевно, так.
У кабінеті лікаря я проходжу деякі обстеження, але він великодушний і не змушує мене дивитися на червоні лінії та літери. Ми випробовуємо лінзи й лупи, мені знов доводиться виходити в приймальню, але тепер настає черга тієї незнайомої пані, тож я її більше не бачив.
Далі на прийомі в лікаря все відбувалося швидко. Він запропонував мені написати щось під диктовку. Під диктовку? Я цього не вмію, і ніколи не вмів. А навіщо мені писати під диктовку? Адже я вже нічого не пишу, багато років тому відклав перо. Зате непогано було б, якби до мене повернувся зір, щоб я міг бодай трохи читати. Авжеж, звичайно. Лікар зателефонував до «Оптики» і домовився про щось на січень, мені доведеться почекати. «А хіба ви, лікарю, не можете дати мені окуляри просто зараз?» — спитав я. «Дозвольте подивитися ваші окуляри. Напевно, вони хороші?» — спитав він. «О, чудові», — відповів я, — ще кілька місяців тому я бачив у них, як замолоду, але тепер мені, напевно, потрібні інші окуляри, мабуть, трохи сильніші, чи як ви гадаєте?» Він виписав мені рецепт, я навіть не глянув на нього, за ним можна буде звернутися в січні. Окулярів я не отримав, а замість них, на свій подив, отримав те, про що й не просив: рецепт на ручну лупу і слоїчок йоду! Я можу просто зараз іти в аптеку й відразу взяти йод, сказав він. Коли я хотів заплатити, він відмахнувся від мене рукою і відвернувся до свого столу.
Так я й прийшов у готель зі слоїчком йоду і рецептом на ручну лупу, яку зможу взяти у січні в «Оптиці». Для поліпшення зору мені не дісталося нічого.
Дивні люди ці окулісти. Вони справили на мене кепське враження.
У всьому іншому перебування в Осло принесло мені лише втіху та радість, це було найдивовижніше Різдво, яке мені випало провести коли-небудь у готелі. Я прогулювався вулицями, перевідав дітей та внуків, побував на виставках, вдосталь натинявся містом і після стількох років надивився на Осло. Багато що було для мене незвичне: автобуси, ресторани, геть незнайома молодь, життя якої вирувало вдень і вночі. Усі навколо були запопадливі й гречні, вони уважували мені місце в транспорті і пропонували газету, а коли розуміли, що я збираюся виходити, відчиняли переді мною двері, однак я працював кондуктором у Чикаґо і вмів сам давати собі раду. Загалом я не помітив якоїсь холодної ввічливості до себе, хоч і досі перебував під арештом. Одна молода пані зупинила мене посеред вулиці Карла Югана, щось промовила, засміялася і обняла за шию. Пам’ятаю її карі очі. А один добродій із наплечником на спині обвів мене поглядом і вигукнув: «У вас немає галош на таку негоду? Ходімо зі мною, я їх вам подарую!» Він учепився в мене, намагаючись потягти за собою. Коли мені урвався терпець, я подякував йому й подався до готелю.
Та, виявилось, що тепер, у свята, з пароплавами коїлося щось несусвітне: той не прийшов, а другий скасували, і мені довелося чекати. Тож я повернувся в будинок для старих аж через десять днів.
Щодо моїх справ, то тут у мене панував страшний безлад: я не відповідав на листи, не дякував за квіти чи маленькі подарунки з листівками та вітаннями. Ось уже другий рік, як я затримався з подякою своєму славному видавцеві в Барселоні, який ніколи не забуває надіслати телеграму й побажати щастя з нагоди кожного Нового року. Насподі валізи лежить купа листів із-за кордону, дуже багато навіть торішніх. Ті, що їх написали, не знають про мій арешт, вони уявити не можуть, що мені не знайшлося місця після «зміни політичного устрою». Але я можу.
Дні плинуть дуже загайно.
Я досі не зовсім розумію, що відбувається у світі, я читаю газети і схоплюю всілякі повідомлення, але, мабуть, ще не зовсім здоровий, мені треба вичуняти. Поїздкою до Осло я задоволений, хоч поради, що робити з очима, мені не дали. Я схожий на хатню скотину, яку великодушно припинають, дають велику свободу дій і можливість трохи перевести дух. Однак скотина припнута. Але я в кожнім разі вдячний за великодушність державних установ, які дозволили мені здійснити цю поїздку, було б гірше, якби вона не відбулась. Все-таки багато чого сталося. Адже в очах пані, яка обійняла мене посеред вулиці Карла Югана, я постав прекрасним старим чоловіком. До того ж, коли той добродій хотів подарувати мені галоші, я був зодягнений не в якесь там рам’я, а в добротне пальто. Окрім цих двох ще сила-силенна інших людей ставилися до мене з приязню. Ні від кого з них я не відчув до себе ненависті чи зневаги. І це приємно. Та якби сталося якось інакше, мені просто було б байдуже. Я надто старий.
Є речі, які мені важко збагнути: чого й самі писаки-журналісти і громадськість цікавляться моєю «справою» і чого ця «справа» й далі відкладається.
Торішнього літа її відкладали до інших часів щонайменше тричі. І нічого не змінилося від того, що 1 травня 1946 я отримав повістку до окружного суду, про що мені урочисто повідомили з ґримстадської поліції. Нічого не змінилося: справу просто... відклали до осені, до вересня! З усякого погляду це крок уперед. Однак, даруйте, тепер справу перенесли із вересня сорок шостого на березень сорок сьомого. Вона перетворилася на комедію, на цирк на дроті. Я перестаю записувати далі.
Може, я не дуже уважно за цим стежив і щось випало з мого поля зору? Але хоч куди я звертався, у всьому бачив лише якісь безглузді перестановки. Спершу пішов у відставку генеральний прокурор. Тоді закінчилися повноваження голови окружного суду, і він знов обійняв свою посаду судді першої інстанції. Потім одного дня звільнився міський прокурор, ставши суддею в сусідньому повіті. Мене раз по раз інформували про те, що мою справу закрито. От тільки в суді її не розглядали.
Я поринаю в роздуми, намагаючись з’ясувати, кому в суді вигідне «перенесення» моєї справи. А що, як хтось спекулює на моїй старості і чекає, що я й так помру, просто віддам Богові душу та й усе? Але в такому разі справа буде не вирішена, і в чому ж тоді вигода? Чи не краще було б схитрувати й зробити щось зі мною, поки я ще живий? Окрім того немає нічого стомливішого і обтяжливішого, ніж чекати чиєїсь смерті. Є такі спадкоємці, що можуть підтвердити мої слова.
Боґаніс[15] описує собаку, що загубив слід, а винюшив його саме тоді, як перестрибував канаву — і тоді, вже на другому боці, взяв його знов. Отже, переслідування тривало далі.
А мене переслідують іще довше: востаннє перенесення моєї справи мало відбутися в березні сорок сьомого, чи не так? Тепер у нас березень сорок сьомого, вже скоро й квітень, але сьогодні я читаю, що мою справу перенесено «десь на літо»! Я не здіймаю через це ґвалту, лише киваю головою: мовляв, я так і думав. Після сорок сьомого буде сорок восьмий. Скотина припнута.
15
Боґаніс (справжнє — Адольф Вільгельм Дінесен (1845-1895)) — данський письменник, офіцер, політик, автор популярних «Мисливських оповідок».