Полон

Місцевий заглянув їй в обличчя. На нього дивилися порожні очі зацькованої тварини, яка колись була красивою блондинкою.

— Хай тобі! Ти бачив?

Поруч з Дівчиною безвольно сидів Хлопець. Уткнувшись підборіддям в коліна, він увесь час мовчав, але, як відданий пес, ні на крок не відходив від своєї господині, намагаючись охороняти її. Хлопець нічого не відповів і відвернувся. Тоді Місцевий вирішив заговорити з незнайомкою.

— Як тебе звуть?

— Не чіпай її, — відгукнувся на його запитання Хлопець. Він сказав це дуже спокійно, навіть з благанням.

— Я ж тільки спитав.

Поранений знову почав стогнати. Місцевий уже без страху, а швидше допитливо підійшов ближче й уважно оглянув тіло. Рука Пораненого була розтрощена, на правому боці одяг вплавився в тіло, весь правий бік був суцільним опіком. Рот склеївся, і лише очі періодично розплющувалися. Поранений поглянув на Місцевого і знову протяжно застогнав. Місцевий відсахнувся і сів поряд із Журналістом. Журналіст дрімав. Його рука сіпалася, мабуть, снилося щось. Місцевий обережно торкнув Журналіста за плече і збуджено запитав:

— А такі взагалі виживають?

Журналіст розплющив очі та дуже серйозно відповів:

— Виживають навіть такі, в яких півголови знесло. Виживають такі, які під потяг потрапили. І я тобі більше скажу: виживають навіть такі, яким мозок видалили, оце як тобі.

— Блазень, — буркнув Місцевий і відвернувся.

Поранений знову застогнав і почав ворушитися. Всі, крім Дівчини, подивились у його бік. Вона й далі розгойдувалася на місці. Хлопець несміливо простягнув до неї долоню, але погладити по спині так і не наважився. Її руки лежали на колінах, він торкнувся краєчками пальців її зап’ястка. Вона швидко сховала руки, склавши їх на грудях, не перестаючи розгойдуватись.

Журналіст та Місцевий сиділи поруч. Обидва пригнічені та втомлені.

— Боже, як я хочу, щоб він помер... Якнайшвидше... — сам до себе промовив Журналіст.

— Тебе теж бісить, що він увесь час скавучить? — з подивом спитав Місцевий.

— Ні. Я до цього вже звик.

Коли Поранений перестав стогнати, Місцевий хутко підійшов до нього. Поранений знову знепритомнів, але ще дихав.

— Ну, що, сконав? — поцікавився Журналіст.

— Та нібито ні, — розчаровано відповів Місцевий саме в ту мить, коли гримнув засув та відчинилися двері.

На порозі стояв Сухий і прискіпливо оглядав сарай. Місцевий, побачивши свого приятеля, кинувся до нього та від радощів спробував обійняти:

— Ох і жарти у вас, мужики. А я повірив. Повірив. Ну, то я піду?

Сухий відсторонився від нього та покликав когось з-за дверей. В сарай зайшла боса розпатлана Жінка. Сухий вказав їй на Музиканта:

— Заходь! Онде він.

— Синочку!

Жінка кинулась до Музиканта, який мовчки сидів у кутку з опущеною головою. Вона впала перед ним на коліна та зазирнула в обличчя. Її радість змінилася тривогою та майже безумством в очах. Жінка підхопилася на ноги й накинулася на Сухого:

— Це не він. Не він!

Сухий жестом наказав Музикантові встати на ноги:

— Ти музикант?

— Yes.

— Що «єс»?

— Музикант.

— Не соромно брехати? Жінка ось каже, що ти не музикант.

Жінка істерично заволала:

— Це не мій син!

— А ти придивися, ну?

— Де мій син? Сволото! Де мій син?!

Вона почала дряпати обличчя Сухого та колошматити його слабкими руками. Не вагаючись, Сухий дав Жінці під дих прикладом, і вона без тями впала на землю. Поли її легкого пальта розгорнулися, і всі побачили жахливі сліди катувань. Музикант поспіхом присів та прикрив її ноги полою.