Полон

Він увімкнув музику й розвернувся до неї, широко посміхаючись. Вона помітила, що до його нижньої губи прилипла лушпайка від насіння, але нічого не сказала. Було огидно, але вже не страшно.

— А чому ти до мене підійшла?

— Не знаю. Мені здалося, ви щось знаєте.

— Може, і знаю. А може, і не знаю. Ти місцева, з наших країв?

— Не зовсім.

— Зрозуміло, столична штучка. Давно шукаєш? До когось уже зверталась?

— Ні. Я звикла сама вирішувати свої проблеми.

— А ось це правильно. Це мудро. Гроші є?

Після цього питання її серце тьохнуло. Вона взялася за ручку дверцят і хотіла вийти, але чоловік знову заговорив, тепер уже без посмішки й дуже швидко:

— Значить так, ти не дурій, сиди тихо. Сина твого знайдемо, я людина потрібна, мене багато хто знає, я багатьох знаю. Мені на політику насрати. Ця влада, інша влада — все виродки на нашому горбу їздять. Тому слухай сюди: я подзвоню, уточню, а ти погуляй. Завтра, якщо все складеться, поїдемо забирати.

— Все так просто? Розумієте, він у мене музикант, він не військовий. У мене фотографія є.

— А що тут складного? Фотографія — це зрозуміло, це добре. А гроші є?

— Є.

— Та ти не бійся, я нормальний, не відморозок. Моя справа гроші, а там як домовимося!

Чоловік знову посміхнувся, і в його грубому обличчі вона побачила свій шанс знайти втрачений сенс безрадісного життя.

— Скажіть, що мені зараз робити?

— Ночувати тобі є де?

— Ні, я нікого тут не знаю.

— Зрозуміло, не проблема. Пофартило тобі. І не треба ні з ким більше знайомитися. Я тебе до своїх сусідів тимчасово підселю. Вони звалили, за хатою я доглядаю, переночуєш. Там холодно, але на вулиці ще холодніше, правда ж? Багато за нічліг не візьму, це мій бізнес, розумієш?

— Розумію, — холодно відповіла Жінка.

— Та ти не осуджуй. Я ж допомогти хочу.

— Я нікого не осуджую, тільки себе.

— Це ти даремно, даремно. Себе потрібно любити. Сам себе любити не будеш, ніхто не полюбить, чуєш? Я ось за квартирами дивлюся. Допомагаю людям. Чим можу. Я людина потрібна. Розумієш? Часи змінюються, а потрібні люди зостаються.

Місцевий криво посміхнувся, а Жінка просто кивнула у відповідь. І вони поїхали чужим містом під звуки блатного шансону зі скрипучої автомагнітоли.

Простора квартира була затхлою, але не холодною. На підвіконнях зів’ялі вазони — їх вочевидь давно не підливали, неприємний запах в туалеті, перегоріла лампочка в коридорі, порожній вимкнений холодильник. Та Жінка не зважала — їй аби перебути.

Раніше в цій квартирі жили її ровесники. Сімейна пара, бездітна, але щаслива. На стінах висіли фотографії у строкатих рамочках: спільні подорожі, сімейні вечері, пікніки з друзями, студентські портрети. Поміж книг — запилені сувеніри. На кухні — торішній календар місцевого заводу з усміхненою білявкою. Порцелянові чашки з квіточками, тріснуті дерев’яні дощечки та кілька менших тупих ножів, а один великий і гострий. Пачка солі та пачка соди на столі, а на балконі кошик з прищіпками й попільничка. Все, як у всіх до війни. А потім ці люди поспіхом зібрали пожитки, залишили ключі сусідові й виїхали туди, де їхнє сімейне щастя не розтрощить автоматна черга або вибух міни. Ці люди зараз біженці. У полоні обставин. Таких, як вони, — мільйони. І всі вони вірять, що коли-небудь повернуться додому. Тому не прибрали квіти з підвіконня, тому не зняли зі стін фотографії, тому надсилають гроші для оплати комунальних послуг.