Ставка більша за життя. Частина 2
- Автор: Збых Анджей
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Микола Дуркевич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Ставка більша за життя. Частина 2». Краткое содержание книги:
Одне завдання відповідальніше за друге, але Мочульський, що діє під прибраним ім’ям Ганса Клосса, знаходить у собі силу волі не схибити у ворожому оточенні, вийти переможцем у поєдинках із абвером та гестапо.
Книжка складається з шести новел, в основу яких лягли воєнні події 1943–1944 років. Вони є продовженням однойменного роману польського автора, що виходив у видавництві 1970 року.
А Гейні ж і справді у думках був з ними. Тому, вбиваючи його, вони зрадили. “Тому і я зрадила”,— подумала вона.
“Ти зовсім не розумієш цієї війни, — казав, бувало, Гейні, — ти наївна шведка. Але я тебе дуже кохаю”, — відразу ж додавав він.
— Я повинен довіряти агентові гестапо, — перебив плин її думок генерал. І відразу ж після цього були сказані слова, яких би вона воліла не чути ніколи. Інгрід здалося, що її зненацька пробудили від сну і кинули в таку жорстоку дійсність, таку голу й порожню, що всі подальші події будуть уже тільки болем і розпачем.
— Довіряти жінці, — повторив генерал, — яка допомагає тому самому Мюллерові, що вбив найближчу їй людину…
— Що ви сказали! — вигукнула вона. — Гейні вбили поляки!
Генерал був безжалісний.
— Це офіційна версія, люба моя, — пояснив він. — У мене вже немає причин приховувати цього. Виявилося, що обер-лейтенант Кетль зрадив, працюючи з польською підпільною організацією. Мюллер ліквідував його особисто. Як на мене, то краще було б, якби його судив польовий суд, але й метода Мюллера по-своєму добра: родина Кетля, а особливо його батько, не зазнали ніяких прикрощів, а ви… Я все-таки думав, що Мюллер вам усе розповів…
Інгрід мовчала, бо вже відучилася плакати.
Їй здавалося, що вона чує голос Гейні: “Ти просто наївна шведка”. Потім подумала про людей, яких видала до рук гестапо. Перед очима постало обличчя вбитого на вокзалі. “Не пощастило”, — сказав тоді Мюллер. Він любив убивати особисто.
— Я ще раз повторюю, — допитувався генерал, — де мій лист?
Хіба її тепер цікавив генерал фон Больдт та його лист до Кірстговена? Вона мовчала, дивлячись на генерала повними ненависті очима.
— Ви не хочете відповідати! — Генералові вже урвався терпець. — То, може, ви хоч скажете, хто такий обер-лейтенант Клосс? І чому він так цікавиться вами?
Клосс? їй здавалося, що вечір, проведений у “Золотому змії”, це вже далеке минуле. Коли ж це було?
— Клосс дуже хотів, щоб ви не їхали ранковим поїздом до Стокгольма. Чому? Ви мене чуєте?
— Чую, — незичливо відповіла вона. — …Клосс хотів… — Інгрід подумала, що Мюллер нетерпеливо розшукує її і що ще один зв’язковий — людина, яку вона має зустріти на вокзалі, незабаром опиниться в смертельній небезпеці… — Відпустіть мене, — прошепотіла вона.
— Спершу ви все розповісте. Подумайте — я даю вам час до ранку.
Підвал, куди Інгрід замкнули знову, був задушливий і сирий. Високо вгорі, над дерев’яною лавкою, виднілося щільно зачинене ґратчасте віконце. На кам’яній підлозі солдат вермахту поставив склянку чаю і тарілку з хлібом, помащеним маргарином та повидлом. її не збиралися морити голодом.
— Я не їстиму, — сказала Інгрід.
Солдат, юний хлопчина у касці й з автоматом, дивився на неї з якоюсь жадібною цікавістю… Може, він бачив її в театрі. А може, взагалі ніколи не стикався з жінками, такими, як вона, жінками з іншого світу.
— Їжте, фройляйн, — лагідно прошепотів він. А потім кинув на лавку свою вдяганку. — Вночі холодно.
Відтак, обережно зачинивши за собою двері, вийшов. Інгрід почула, як клацнув замок. У дверях було щось схоже на вічко — вузеньке віконечко, а точніше — щілина, крізь яку дівчина побачила темний коридорчик і солдата, що схилився на столик коло стіни. Поклавши автомат поруч, він скинув чобіт і шкарпетку й заходився масажувати собі ногу. В будинку панувала вже цілковита тиша. Інгрід снувала туди й назад між дверима і лавкою, лічачи кроки, намагаючись не думати, не відчувати, не прагнути. Але все-таки відчувала і прагнула. Вона усвідомлювала, що мусить звідси вирватися, що її знову огортає жадоба помсти, а далі… Вона вже знала, що буде далі, і не відчувала страху…
За кілька хвилин у голові Інгрід визрів готовий план. Трохи жаль було дівчині цього солдатика, що кинув їй на лавку свою вдяганку, але якби їй навіть довелося зараз убити, вона б убила не вагаючись.
Вона розстебнула блузку, почала гатити в двері, а потім закричала…
Клацнув замок, і на порозі з’явився солдат з автоматом через плече.
— Що сталося, фройляйн?
— Я задихаюся! — вигукнула Інгрід. — Тут немає чим дихати. Відчиніть, будь ласка, вікно. Я туди не дістану.
Солдат подивився вгору, на заґратоване віконце, — став на лаву. Автомат заважав йому, і він поставив його до стіни.