Антхіл

То була хибна думка, еге ж. Та тоді Я ще не навчився бути обачним. Я просто жадібно поглинав уявлення про світ, наче дитина, що без нагляду опинилася в цукерні.

Чужинці посунули до мене, намагаючись оточити, взяти в полон або знищити.

Тоді, облишивши дипломатичні реверанси, Я щодуху побіг.

Чи то Я втомився від подорожі й пригод, чи не до кінця усвідомив небезпеку, але чужинці бігли значно швидше, і одна-дві мурахи закінчили життя в їхніх щелепах.

Мене як струмом вдарило. Та бігти швидше вже було несила. Чужинці оточили мене. Надії на порятунок не було ніякої. Я подумки заволав: «Хоч би опинитися якнайдалі від них!» і… втратив свідомість.

Отямився вже в Зоні. Як Я перетнув кордон, геть не пам’ятав.

Мені було зле. Аж тут Я знову вгледів мурах.

Обпікшись на молоці, хукатимеш і на воду. То Я з побоюванням заховався в траві. Та мурахи на мене не зважали.

Сонце вже майже заховалося за обрій, і вони, схоже, поспішали додому. В кожного була чималенька ноша, що вагою перевищувала окрему мураху. Я принюхався: запах був знайомий, рідний. Та це ж свої! З рідного мурашника! Я нанюхав стежку, що її феромонами [3] намітили попередні мурахи, і вже впевнено побіг додому.

Кілька діб Я не виходив зі свого помешкання. Не сказати, що хворів, але відчував себе якось дивно, наче сліпий на одне око, глухий на одне вухо та ще й кульгавий.

Але з часом до мене приєдналися кілька тямущих мурах. І Я одужав. Навіть, здавалося, зміцнів.

Кілька тижнів ми жили як зазвичай: працювали, харчувалися, доглядали власну оселю. Надвечір Я вибігав до водойми. І частенько бачив ту чудернацьку пару. Корову й сома.

Якогось разу корова занадто довго очікувала на свого сисунця. Я навіть подумав бува, що той десь подівся. Та нарешті таки виринув. Мляво так, неохоче. І припав до вимені.

Я налаштував увагу на його свідомість. Почав вловлювати думки. Так он воно що трапилось! Сом був породіллею.

Народжувати важко не тільки їм, людям. Рибам теж. Риба ж вона як: кладе ікру в очереті. Важко їй. Як народжує, то навіть стогне. А потім кілька діб хворіє.

Так і мій знайомий сом. Він… Тобто, вона, вже очуняла після пологів. Заразом і зголодніла. Тож залюбки припала до годувальниці.

А через деякий час з’явилися вони. І в моїй свідомості відчайдушно засурмив сигнал тривоги. Радше, сигнал смертельної небезпеки.

Вони під’їхали до водойми. Вивантажили з автівки якесь причандалля. Воно мало огидний припах. Так мені здавалося. Тхнуло все: автівка, снасті, люди. І навіть їхні думки.

Знову все тхнуло смертю.

Я зрозумів, що вони надумали. Того, минулого разу вони хотіли знищити все живе. На суші це їм вдалося. А тепер вони хотіли вмертвити підводних жителів.

Мені хотілося заволати до мешканців ставку: стережіться! Та що б вони могли вдіяти?

Я зрозумів: масові вбивства ще не скінчилися. Тож щодуху побіг додому, аби попередити своїх одноплемінників, аби подвоїли обережність.