Готель Велика Пруссія

— Має щастя неборак.

— Не можу не погодитися, пане директоре.

— А скажіть-но мені, Фельнере, — перейшов до справи Шехтель, — чи є у вас яке-небудь добряче проносне? Таке, щоб і дідько всрався?

Доктора, вочевидь, заскочило це питання. Він глянув спершу на Вістовича, а потім на директора, намагаючись зрозуміти, кому знадобилися такі ліки.

— Здається, щось маю, — відповів той непевно, — можна, зрештою, відміряти подвійну дозу...

— От і чудово, — перебив Шехтель, а тоді знову звернувся до комісара. — Візьміть в доктора Фельнера цей диво-порошок і накажіть засипати його арештованому в горлянку. А потім... Словом, розумієте, що робити потім. За годину чекаю вас у себе. Більше часу, думаю, не знадобиться.

З цими словами Шехтель вийшов за двері. Щойно вони зачинилися, Фельнер зайшовся хриплуватим сміхом, час від часу зі свистом втягуючи в легені повітря.

— Що тут смішного? — сердито випалив комісар.

— Схоже, вас вперше змусили копирсатися в лайні, Вістовичу. Нарешті ви збагнете всю красу й велич моєї роботи.

— Я маю кому доручити цю місію, — стомлено відказав той.

— Тоді ви щасливець, бо поліційний патологоанатом робить все сам.

Доктор припинив сміятися.

— Гаразд, ходіть зі мною, я дам потрібний препарат...

О пів на першу Вістович постукав у кабінет директора поліції. Той сидів за столом при засвіченій лампі й задумливо курив у відчинене вікно. Нічне місто поглинало цигарковий дим від єгипетських «Deuties», відповідаючи тишею і прохолодою. Урвавши цей мовчазний, але сповнений сенсу діалог, Шехтель повернувся обличчям до комісара.

— І що? — коротко запитав він, забувши враз про цигарку, яку тримав між пальцями.

У відповідь той мовчки поклав перед ним невеличкий предмет, загорнений у папір. Шехтель обережно розгорнув пакунок. Всередині виявилася металева капсула, довжиною не більше п’ятнадцяти сантиметрів.

— Ну от, — вдоволено вимовив директор, — все, як я казав. До такого фокусу часто вдаються в’язні на далеких засланнях, зберігаючи таким чином гроші. Можна тримати язик за зубами, але ось таку штукенцію в животі довго не втримаєш. Вміст перевіряли?

Комісар кивнув. Тоді Шехтель взяв капсулу до рук і з невеликим зусиллям розкрутив її навпіл. Всередині виявився туго скручений згорток тонкого паперу. В одну мить він розгорнувся, мов китайське віяло, заповнивши собою ледь не третину столу. Директор присвиснув від несподіванки.

— Оце так. Тільки погляньте...

Близько десятка аркушів були щільно списані дрібними шифрувальними знаками і де-не-де кириличними словами. У Шехтеля затремтіли руки.

— Можете щось прочитати? — запитав він у комісара.

Вістович пригледівся.

— «Июль... Ноябрь...» — це назви місяців російською, — промовив він за хвилину.

— Отже, маємо справу з росіянами, — задихаючись від хвилювання, промовив директор. — Ще щось?

— «Отравить... Получить... Начать», — знову прочитав комісар, — лише окремі слова.

Ще кілька слів і коротких речень Вістовичу вдалося відшукати в решті документів, проте жодного цілісного змісту вони не становили. Щоб зрозуміти їхнє значення, треба було розшифровувати решту тексту. За півгодини він безсило поклав усі папери Шехтелю на стіл.

— Гаразд, — мовив директор, — однаково, просто зараз ми не дамо цьому ради.

— Потрібна поміч криптолога, — додав комісар.

— Звісна річ.

Шехтель підвівся і рушив до чималої шафи, чиї обриси виднілися в протилежній частині кабінету. Директор на хвилину пірнув у темряву, а потім знову з’явився у світлі лампи, але вже з пляшкою «Baczewski» й двома склянками в руках.

— Не знаю, як вам, а мені треба випити, — промовив він, відкриваючи горілку.

Не дочекавшись, що відповість комісар, Шехтель налив і йому, і собі. Вістович, втім, був не проти. Піднісши склянку до рота, він з приємністю заковтнув алкоголь і коротку мить прислухався, як приємне пекуче тепло розливається нутром. Стало трохи спокійніше. Директор, також спорожнивши свою склянку, знову вмостився за столом і нарешті запропонував сісти комісару. Тоді з шухляди столу витягнув коробку з ароматними сигарами й пригостив спершу Вістовича, а тоді взяв одну з них собі. Відрізавши краї сигар складаним ножем, чоловіки закурили. З вікна почулося, як на ратуші пробило другу ночі.

— Цікава штука виходить, — протягнув директор, струшуючи попіл у керамічну попільницю у формі зменшеного грецького діноса[21] — з одного боку, я мав би негайно доповісти про таке незвичайне затримання в контррозвідку. З іншого — просто зараз наш бравий полковник Редль та його підлеглі, найпевніше, сплять і бачать вже десятий сон... Тож принаймні до дев’ятої ранку, коли в Evidenzbüro[22] почнуть приймати рапорти, ця справа цілковито належить поліції...

Вістович не перебивав шефа. Комісар уважно його слухав, намагаючись збагнути, куди той хилить.

— Водночас я зауважу, — продовжив Шехтель, — що поштовий телеграф починає працювати з восьмої. А поліційний — з сьомої. Розумієте, про що я?

— Хочете відправити ці шифри до Відня, перш ніж передати їх контррозвідці? — питанням на питання відповів комісар.