Готель Велика Пруссія
- Автор: Коломійчук Богдан Вікторович
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-675-6
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Готель Велика Пруссія». Краткое содержание книги:
1905 рік. Кар’єра одного з кращих слідчих Галичини, львівського комісара Адама Вістовича, йде вгору. Щоб допомогти молодшому колезі, ад’юнктові Самковському, комісар береться за нібито тривіальну справу. Однак з’ясовується, що нитки її тягнуться далеко за межі Львова і навіть за межі імперії.
Розслідування приводить Вістовича у Пруссію, де кілька впливових посадовців та підприємців об’єднуються з мафією, аби протистояти російським шпигунам. Раптом члени цього синдикату починають гинути за доволі жорстоких обставин. Вбивства стаються у Берліні, Позені та інших містах. У цій коловерті несподівано опиняється колишня дружина Вістовича, берлінська актриса Анна Каліш. Комісар береться за найнебезпечнішу справу в своєму житті.
— Як думаєте, з ким заарештований підтримував зв’язок через свій апарат? — запитав він згодом. — І що за інформацію він передавав чи отримував?
— Гадки не маю, — відповів комісар, — але дізнаємося.
— Допитували?
— Поки мовчить як риба.
— Мені от цікаво, чи помітив цей «телеграфіст» постерункових, які приходили до Цільманів? — продовжив директор. — І якщо так, то чому не перебрався з того помешкання деінде? Зрештою, вони навіть грюкали в його двері, вважаючи, що за ними досі живе швець.
— Без сумніву, помітив, — ствердно сказав Вістович, — і навіть збирався звідти виїхати. З квартири винесли все, що можна вкласти у валізу. Ми не знайшли жодного нотатника чи навіть папірця. Жодного інструмента чи запасної деталі до передавача. А все це мусило там бути! Отже, він чи хтось, хто йому допомагав, переніс усе це в інше місце... Проблема виникла, вочевидь, тільки з телеграфом. Не так просто розібрати й непомітно винести з помешкання такий апарат. Та якби ми навідалися туди на день-два пізніше, то і його б там не було. Батарею вже відокремили, усі дроти між деталями також було від’єднано. Нам із Самковським пощастило.
— Так, пощастило, — задумливо повторив Шехтель. — І все-таки, Вістовичу, всі ці шифри, ключі, письмові розпорядження, які неодмінно мусив би мати при собі наш мовчазний добродій, де вони? Гадаєте, він і справді заховав їх просто в іншій квартирі? Чи не занадто легковажно?.. Ні, все це досі в нього.
— Ми ретельно обшукали арештованого, пане директоре.
— Обшукали одяг, який був на ньому, і житло, в якому він мешкав.
— Саме так.
— Але не зазирнули йому в нутро.
Комісар не стримав усмішки.
— Що ви маєте на увазі, пане директоре?
Замість відповіді той підвівся і підійшов до дверей, мовби збираючись вийти з кабінету. Втім, прочинивши їх, Шехтель лише гукнув у коридор:
— Агов, хто там є?
— Черговий Ляхович, пане директоре! — долинуло звідти.
— Закличте сюди доктора Фельнера. Терміново!
— Так jest!
Шехтель повернувся досередини. Менше ніж за п’ять хвилин на порозі з’явився Фельнер. Доктор був такого ж невисокого зросту, як і директор поліції, проте мав значно міцнішу статуру, крупні риси обличчя й густу, кучеряву, хоч і всуціль сиву, шевелюру. Визначити, скільки Фельнер мав років, було важко. Можливо, трохи за п’ятдесят. А може, й менше. Спостерігача збивали з пантелику його жваві, як у юнака, енергійні рухи й окуляри в металевій оправі, що маскували значну частину обличчя.
— Як там наш ад’юнкт? — запитав у нього директор.
— Ніс не зламано, але досить сильний забій. Погугнявить якийсь тиждень, — відповів доктор.
— Має щастя неборак.
— Не можу не погодитися, пане директоре.
— А скажіть-но мені, Фельнере, — перейшов до справи Шехтель, — чи є у вас яке-небудь добряче проносне? Таке, щоб і дідько всрався?
Доктора, вочевидь, заскочило це питання. Він глянув спершу на Вістовича, а потім на директора, намагаючись зрозуміти, кому знадобилися такі ліки.
— Здається, щось маю, — відповів той непевно, — можна, зрештою, відміряти подвійну дозу...
— От і чудово, — перебив Шехтель, а тоді знову звернувся до комісара. — Візьміть в доктора Фельнера цей диво-порошок і накажіть засипати його арештованому в горлянку. А потім... Словом, розумієте, що робити потім. За годину чекаю вас у себе. Більше часу, думаю, не знадобиться.
З цими словами Шехтель вийшов за двері. Щойно вони зачинилися, Фельнер зайшовся хриплуватим сміхом, час від часу зі свистом втягуючи в легені повітря.
— Що тут смішного? — сердито випалив комісар.
— Схоже, вас вперше змусили копирсатися в лайні, Вістовичу. Нарешті ви збагнете всю красу й велич моєї роботи.
— Я маю кому доручити цю місію, — стомлено відказав той.
— Тоді ви щасливець, бо поліційний патологоанатом робить все сам.
Доктор припинив сміятися.
— Гаразд, ходіть зі мною, я дам потрібний препарат...
О пів на першу Вістович постукав у кабінет директора поліції. Той сидів за столом при засвіченій лампі й задумливо курив у відчинене вікно. Нічне місто поглинало цигарковий дим від єгипетських «Deuties», відповідаючи тишею і прохолодою. Урвавши цей мовчазний, але сповнений сенсу діалог, Шехтель повернувся обличчям до комісара.
— І що? — коротко запитав він, забувши враз про цигарку, яку тримав між пальцями.
У відповідь той мовчки поклав перед ним невеличкий предмет, загорнений у папір. Шехтель обережно розгорнув пакунок. Всередині виявилася металева капсула, довжиною не більше п’ятнадцяти сантиметрів.
— Ну от, — вдоволено вимовив директор, — все, як я казав. До такого фокусу часто вдаються в’язні на далеких засланнях, зберігаючи таким чином гроші. Можна тримати язик за зубами, але ось таку штукенцію в животі довго не втримаєш. Вміст перевіряли?
Комісар кивнув. Тоді Шехтель взяв капсулу до рук і з невеликим зусиллям розкрутив її навпіл. Всередині виявився туго скручений згорток тонкого паперу. В одну мить він розгорнувся, мов китайське віяло, заповнивши собою ледь не третину столу. Директор присвиснув від несподіванки.
— Оце так. Тільки погляньте...
Близько десятка аркушів були щільно списані дрібними шифрувальними знаками і де-не-де кириличними словами. У Шехтеля затремтіли руки.
— Можете щось прочитати? — запитав він у комісара.
Вістович пригледівся.
— «Июль... Ноябрь...» — це назви місяців російською, — промовив він за хвилину.
— Отже, маємо справу з росіянами, — задихаючись від хвилювання, промовив директор. — Ще щось?
— «Отравить... Получить... Начать», — знову прочитав комісар, — лише окремі слова.
Ще кілька слів і коротких речень Вістовичу вдалося відшукати в решті документів, проте жодного цілісного змісту вони не становили. Щоб зрозуміти їхнє значення, треба було розшифровувати решту тексту. За півгодини він безсило поклав усі папери Шехтелю на стіл.
— Гаразд, — мовив директор, — однаково, просто зараз ми не дамо цьому ради.
— Потрібна поміч криптолога, — додав комісар.
— Звісна річ.
Шехтель підвівся і рушив до чималої шафи, чиї обриси виднілися в протилежній частині кабінету. Директор на хвилину пірнув у темряву, а потім знову з’явився у світлі лампи, але вже з пляшкою «Baczewski» й двома склянками в руках.
— Не знаю, як вам, а мені треба випити, — промовив він, відкриваючи горілку.
Не дочекавшись, що відповість комісар, Шехтель налив і йому, і собі. Вістович, втім, був не проти. Піднісши склянку до рота, він з приємністю заковтнув алкоголь і коротку мить прислухався, як приємне пекуче тепло розливається нутром. Стало трохи спокійніше. Директор, також спорожнивши свою склянку, знову вмостився за столом і нарешті запропонував сісти комісару. Тоді з шухляди столу витягнув коробку з ароматними сигарами й пригостив спершу Вістовича, а тоді взяв одну з них собі. Відрізавши краї сигар складаним ножем, чоловіки закурили. З вікна почулося, як на ратуші пробило другу ночі.
— Цікава штука виходить, — протягнув директор, струшуючи попіл у керамічну попільницю у формі зменшеного грецького діноса[21] — з одного боку, я мав би негайно доповісти про таке незвичайне затримання в контррозвідку. З іншого — просто зараз наш бравий полковник Редль та його підлеглі, найпевніше, сплять і бачать вже десятий сон... Тож принаймні до дев’ятої ранку, коли в Evidenzbüro[22] почнуть приймати рапорти, ця справа цілковито належить поліції...
Вістович не перебивав шефа. Комісар уважно його слухав, намагаючись збагнути, куди той хилить.
— Водночас я зауважу, — продовжив Шехтель, — що поштовий телеграф починає працювати з восьмої. А поліційний — з сьомої. Розумієте, про що я?
— Хочете відправити ці шифри до Відня, перш ніж передати їх контррозвідці? — питанням на питання відповів комісар.
21
Давньогрецька округла посудина.
22
Австрійська контррозвідка.