Готель Велика Пруссія

Зійшовши донизу, чоловіки завмерли на кілька хвилин, дослухаючись. Втім, у помешканні панувала цілковита тиша, мов у могилі.

Вістович обережно відчинив двері комори, за якими тягнулася коротка галерея коридору. Все, як у помешканні Цільманів. Не треба було особливих здогадів, аби зрозуміти, що квартира покійного шевця не пустувала. На підлозі виднілися сліди свіжого бруду від чиїхось черевиків, на дверних ручках не було пилу, а поруч із рукомийником, що проглядався з відчиненої вбиральні, лежав прямокутний шматок мила.

Поліцейські дісталися вітальні, де посередині стояв стіл, а довкола нього два криві стільці і тапчан. Окрім шафи, що затуляла собою єдине вікно, це були усі меблі. На столі стриміла недопита пляшка якоїсь наливки і порожня склянка.

— Ніби нічого надзвичайного, — прошепотів Самковський, — будь-хто може тут жити.

— Тоді з якого дива «будь-кому» закривати шафою вікно? — мовив комісар. — Ви б так зробили?

— Навряд, — згодився той.

— Отож-бо.

Раптом Вістович натрапив на продовгувату темну ширму, що звисала від самої стелі до підлоги. Її важко було помітити в темній кімнаті, проте вона відтинала немалий шмат простору, вочевидь, щось приховуючи за собою.

Комісар звів револьвер й знаком наказав Самковському рвучко відтягнути її вбік. Коли той виконав наказ, за ширмою виявився ще один стіл, але вже замість випивки і склянки поліцейські побачили на ньому акуратно змонтований металевий пристрій, що складався з двох великих котушок, телеграфного ключа, круглої бобіни та чималої гальванічної батареї під столом.

Комісар опустив зброю.

— От вам і швець, Самковський, — скрививши усмішку, проказав він, — бідолаха Цільман зараз би танцював на радощах...

— Хто б міг подумати. Телеграф! — не міг прийти до тями ад’юнкт. — Але кому він в біса тут потрібен?

— Тихше, тихше, — заспокоїв його Вістович, — якраз це ми сьогодні й з’ясуємо.

Ширма відгороджувала нішу у формі прямокутного трикутника. Окрім столу з апаратом, там вміщалося небагато: стілець і поличка на стіні, де була стопка чистого паперу й склянка з олівцями. Жодного нотатника, жодних записок або чернеток... Трохи розчарований комісар при світлі своєї лампи обстежив кожен сантиметр цього простору, однак нічого, що б вказувало на додатковий сховок, він не знайшов. Тоді вони з Самковським продовжили пошуки у вітальні, але й там нічого не знайшли.

— Трясця! — вилаявся Вістович. — Так ми до ранку тут просидимо.

Зненацька за вхідними дверима почувся звук тихих, майже скрадливих кроків. Услід за цим хтось обережно вставив ключ у замок. В одну мить Вістович загасив лампу і штовхнув Самковського за ширму. Сам він сховався за кут шафи. Очевидно, слід було б зробити навпаки, оскільки сховок для комісара виявився замалим, проте було вже пізно.

Вістовичу видно було, як до кімнати спочатку проник гострий промінь ліхтаря, що обмацав стіл, підлогу й ковзнув по шафі, дивом не зачепивши поліцейського. Услід за ним в кімнаті з’явилася темна постать. У темряві сіріли тільки кисті рук без рукавиць і обличчя. Постать завмерла, й Вістовичу здалося, що незнайомець, наче пес, втягнув носом повітря. Очевидно, в кімнаті відчувався запах нагрітої олії з їхньої лампи. Комісар стиснув руків’я свого «Ґассера». В будь-якому разі, слід ударити першим, не чекати, доки незнайомець наштовхнеться на нього сам.

Втім, постать рушила одразу до ширми, і, перш ніж Вістович устиг будь-що вдіяти, звідти вискочив Самковський. Скельця його окулярів люто зблиснули в світлі ліхтаря, а в руці майнув револьвер.

— Ані руш, сволото! — закричав ад’юнкт, проте голос його зрадливо зірвався на фальцет.

Незнайомець зреагував блискавично: перехопив озброєну руку Самковського, відкинув убік ліхтар і одразу ж зацідив бідоласі в обличчя. Гримнув постріл. Поліційний револьвер ад’юнкта встиг випустити кулю, яка рознесла до бісової матері пляшку з недопитою наливкою.

Вістович більше не зволікав. Стріляти в темряві було марною справою, тому, вхопивши стільця, він кинувся до нападника й одним змахом вперіщив того по голові. Стілець розлетівся на друзки, а невідомий, люто зойкнувши, гепнувся на підлогу.

— Самковський! — тривожно гукнув у темінь комісар. — Самковський, чуєте мене?

Відповіді не було. Тоді Вістович поспіхом намацав руками лампу, яку кілька хвилин тому загасив, і, вихопивши з кишені сірники, знову її запалив. Ад’юнкт лежав під столом з телеграфом, куди своїм ударом його спровадив незнайомець. Підтягнувши підлеглого за ноги до себе, Вістович найперше перевірив пульс. Самковський, на щастя, був живий і вже за хвилину навіть зарухався. Комісар полегшено зітхнув і допоміг тому сісти, сперши його спиною на стіну. З носа ад’юнкта юшила кров, і Вістович простягнув йому свою хустинку.

— От виродок, — схлипнув Самковський, — су-у-учий с-син...

— Нічогенька видалася справа, еге ж? — спробував пожартувати комісар.

Тим часом ліворуч від них також почувся рух. Незнайомець опритомнів і навіть почав зводитися на ноги, збираючись дати звідси драла. Вістович притьмом кинувся до нього й встиг вхопити за плечі. Кривдник ад’юнкта, зробивши заледве два кроки, лунко беркицьнувся на спину, а далі сталеві руки комісара замкнули на його зап’ястях кайданки. Справу було зроблено.