Готель Велика Пруссія

— У цей час він завжди спить, — трохи винувато пояснила пані Цільман, — пізніше, як ви знаєте, йому вже не вдається.

— О котрій його починають тривожити звуки з сусіднього помешкання? — запитав комісар.

— Як коли. Але зазвичай не раніше десятої.

Вістович зиркнув на годинник, хоч добре знав, що зараз ледве чверть по восьмій.

— Чудово. Маємо час...

Господиня взялася будити чоловіка.

— Ні-ні, пані Цільман, — зупинив її комісар, — нехай спить.

— Та як же так? Перед гостями... — бідолашна жінка почервоніла.

— Дайте спокій. До того ж так навіть буде краще. Ваш чоловік... дуже емоційний пан.

Господиня відвела погляд.

— Так, на старість він став дуже прикрий, мені це відомо... Але знали б ви, мої панове, яким Адріан був колись. Добра, чуйна душа, неперевершений музикант, вродливий чоловік.

На її очах зблиснули сльози. Вістович навіть пожалкував, що дозволив собі цей знущальний тон.

— Ми були зовсім молоді, коли з ним побралися. Він мав двадцять літ, а я шістнадцять, — продовжила пані Цільман. — Адріана вже тоді називали «львівським Аполлоном» — так чудово він вправлявся зі своєю віолончеллю. Окрім того, мій чоловік був чи не наймолодшим в Австрії капельмейстером. Адріан багато часу проводив у мандрах, виступаючи то в Ґраці, то у Відні, то ще десь... Коли народився наш син, він також був на гастролях. І коли він раптом захворів, чоловіка знову не було. Він приїхав тільки тоді... — тут плечі пані Цільман дрібно затремтіли, — коли ми вже ховали нашого хлопчика.

Обоє поліцейських зніяковіло переминалися з ноги на ногу. Самковський спробував промовити щось співчутливе, проте слова застрягли йому в горлянці. Жінка піднесла до очей хустинку й поверх неї дивилася на сплячого Цільмана. Той, відкинувши голову, широко роззявив свого беззубого рота й сопів, утягуючи та випускаючи з нього повітря.

— І хоч я не тримала на нього зла, бо що він міг зробити, на все Божа воля, та Адріан відтоді покинув і віолончель, і музикування взагалі, — вже спокійніше продовжила господиня, — свій інструмент він продав наступного ж дня після похорону. Той був настільки коштовний, що ми жили на ті гроші майже рік...

Вістович глянув у бік, де стояло фортеп’яно.

— Ви кажете, пан Цільман покинув музикування...

— Адріан заробляє тим, що налаштовує клавіри, — махнула рукою жінка. — А цей йому для того, аби, як він каже, зовсім не забути потрібні звуки.

Вона поспіхом витерла очі.

— Та ви сідайте, мої панове, чай холоне. Чи волієте радше випити кави? — сказала вона.

— Ні того, ні того, дорога пані. Не будемо марнувати часу, — відповів комісар, — скажіть нам одну річ...

Вістович визирнув у темне вікно, де яскравіли жовті пучки вуличних ліхтарів.

— Звісно, — трохи розгублено мовила жінка.

— Оскільки стіни квартири покійного шевця прилягають до вашого помешкання, то й горище у вас спільне. Чи не так?

— Начебто, — непевно відповіла пані Цільман, — ми ніколи з нього не користали...

— Гаразд. Тоді покажіть, як туди можна піднятися.

— Звісно. Ходіть за мною...

Господиня провела поліцейських через подовгуватий коридор до старих порепаних дверей, які вона сором’язливо мусила ховати за барвистою ширмою.

— Прошу взяти ось ту запалену лямпу, — мовила вона, відмикаючи замок.

Самковський виконав її вказівку, а Вістович наготував сірники. За дверима виявилася невелика сира комора, звідки війнуло мишачим лайном і гнилою капустою. Лампа в руках ад’юнкта освітила вузькі дерев’яні сходи, що вели до дверей нагорі.

— Ось, — промовила пані Цільман, — але я востаннє підіймалася туди років п’ятнадцять тому, ще коли так жахливо не боліли коліна...

— Чудово, — комісар невідомо чому радів, — просто чудово.

Він запалив сірника й першим почав підійматися, освітлюючи собі ним дорогу.

— Самковський, ходіть за мною, а ви, люба пані, зачиніть комору й повертайтеся до чоловіка.

Жінка нерішуче затупцювала на місці.

— Робіть, що вам кажу, — вже суворіше проказав поліцейський.

Господиня скорилася.

— До речі, шефе, той заклад я програв, — сказав Самковський, коли пані Цільман зникла за дверима.

— Це ж який? — перепитав комісар, повернувши сірника в його бік.

— Я був у магістраті, й там нічого не знають про помешкання шевця... Точніше, гадки не мають про нових постояльців.

— Не дивно, — гмикнув Вістович. — Все ж робиться нелегально. Дайте сюди лампу...

— Але мені повідомили, що й ви туди приходили. Акурат переді мною.

— Так, я взяв у них план цих двох будинків. Хоч на щось придалися ті конторні щури.

Самковський оторопів. Нащо ж було відправляти його в магістрат, якщо шеф міг про все дізнатися сам? Втім, сказати це вголос ад’юнкт не наважився.

Вістович знову відвернувся до дверей і обережно наліг на них своїм могутнім плечем. Стара деревина піддалася й поволі просунулася всередину горища, відкривши за собою темний простір. Зсередини тхнуло, як із роззявленого рота, що давно не знав зубної щітки. Ад’юнкт гидливо затулив рукою носа.