«Ілюстрована Історія України»
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - ««Ілюстрована Історія України»». Краткое содержание книги:
Дорошенко даремно кликав Турків і Татар; хан, як і за Хмельницького, гнівав ся, що Дорошенко хоче ним командувати через султана, і не спішив ся помогати. Майже всі покинули Дорошенка і сидїв він безпомічний на своїй Чигринській горі. Але Самойлович навіть не пішов на Чигрин: повів діло так наче й не було вже Дорошенка. В Каневі і Черкасах посадив він своє війско. Депутати від десяти тодішніх правобічних полків (Канівського, Білоцерківського, Корсуньского, Черкаського, Паволоцького, Кальницького, Уманського, Браславського, Подільського, Могилївського) признали над собою вдасть його і зверхність московську. На заклик Самойловича прибули до Переяслава і тут дня 15 марта 1674 р. на предложеннє Ромодановского „вільними й тихими голосами" (як доносило ся московському правительству) признали правобічним гетьманом Самойловича. Ханенко, шо теж прибув на сю раду, передав йому і свої клейноти Так Самойловича проголошено єдиним гетьманом цїлої України
89. Руїна
Дорошенко був так збентежений сим несподіваним крахом, що стратив всяку охоту до дальшої боротьби. Післав через свого післанця Івана Мазепу поздоровленнє Самойловичу—докорив тільки, що той його так по воєнному трактував, не звернувши ся з переговорами. Готов був сам піддати ся Самойловичу. Але на той час поспіли післанцї від кошового запорозького Сїрка. Сей славний войовник запорозький як перед тим був прихильником Москви, так тепер став завзятим її ворогом, покоштувавши московського заслання. Він радив не їхати до Самойловича, не піддавати ся, і обіцяв поміч Запорожцїв, що не хотіли корити ся Самойловичу. Прийшла також вість, що Собєский має бути вибраний королем в Польщі, а він здавна мав зносини з Дорошенком і радив йому покинути Туреччину й піддати ся під протекцію Польщі-більше меньше на тих умовах, яких хотїв. Прийшла також відомість, що Татари йдуть в поміч. Дорошенко рішив бороти ся далї—та гірка вже була та боротьба! Післав Мазепу в Крим по поміч, а иньших знов післанцїв до візира турецького, скаржачи ся на хана; просив конче ратувати, бо як ще за місяць-два не прийде поміч, то кине Україну і піде в Туреччину.
Справдї, не було вже як тримати ся, і треба було лати спокій нещасливій УкраїнЇ. Та прийшла татарська орда і з нею Дорошенко став навертати назад правобічні міста живосилом, страхом караючи нещасливий нарід, віддаючи Татарам. Але тільки він завернув ся, а Самойлович прислав своє військо знов правобічне побереже відпало від Дорошенка. Самойлович приступив під Чигрин і обложив його. Дорошенко був в останній біді. Козаки тїкали до Самойловича; в Чигринї, як казали, було з Дорошенком всього 5 тисяч козаків, та і з тих багато було незадоволених на його турецьку політику. Про Дорошенка оповідали, що сидить в малім замку і в останнїй біді хоче сїсти на бочку з порохом і запаливши її, так з собою покінчити. Та тут прийшли вісти, шо йдуть Турки й Татари в поміч. Самойлович покинув усе й пішов за Днїпро. Дорошенко виратував ся, але то йому нічого не помогло. Турки прийшли, але не помогли нічого, а зайняли ся караннєм непослушних на Поділлю і в Браславщинї, і сей прихід їх не тільки що не поміг Дорошенку, а ще пошкодив, бо страх перед Турками розвіяв ся по сїм їх невдалім виступі ще більше. Але й Самойлович не приложив якихось сильнійших заходів, щоб взяти в свої руки Правобіччину, і так ще оден рік (1675) пройшов в дрібній війні: то Дорошенко йшов, руйнував оселі, карав людей, примушуючи під свою вдасть, то приходили з тим самим полки Самойловича, а нарешті ще проявили ся й польські відділи та почали людей змушувати піддавати ся Польщі.
Від сих походів і претенсій, від руїни татарської, турецької, польської, московської і своєї української люде стратили всяку терпеливість і почали зовсім покидати правобічну Україну. Уже й перед тим, від терших воєн козацьких, що упадали головно на правобічну Україну, люйшли в великім числї на Заднїпровє; після того як програно було велике повстаннє 1648—9 років (Хмельницького), сей рух українського народу за Дніпро став величезним, масовим: сила людей, цїлими оселями, кидала Правобічну Україну, не хотячи вертати ся назад під вдасть панів, не зносячи воєнної трівоги, що тут загнїздила ся й не переставала. Ішли за Днїпро, все далі й далі, навіть за московську границю, в Слобідщину, і так се тягнуло ся всї пізнїйші десятилїтя: ще збільшило ся в 1660-х роках, а тепер, в 1674-6 роках доходило до крайности.