Людина без властивостей. Том III
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-16-1
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том III». Краткое содержание книги:
Це відчуття якимсь незбагненним чином передалося Вальтерові. Враження, яке в нього склалося, ту ж мить стало співзвучним тому, що він називав «закликати Бога»; тепер у нього не виникло щодо цього жодних вагань. Він не міг розгледіти, що діялося з Кларисою, до неї було надто далеко; але щось невипадкове побачив він у її поставі, в тому, як вона стояла перед світом, що до нього вели ті невисокі сходи, мов у купальні до води східці. Тут була якась піднесеність. Це не була постава звичайного життя. І раптом він збагнув: саме таку невипадковість має на увазі Клариса, коли каже: «Той чоловік опинився під моїм вікном не випадково!» Дивлячись на дружину, він сам відчував, як в усе, що являлося очам, вливається, вщерть наповнюючи це все, потужний потік якихось чужих сил. У тому, що він, Вальтер, стояв тут, а Клариса — там, навскоси від нього, хто, мимоволі спрямувавши погляд уздовж поздовжньої вісі садка, змушений був повернути цей садок, щоб розгледіти Кларису чіткіше, — навіть у цьому простому співвідношенні німа енергія життя раптом переважила природну випадковість. З безлічі згромаджених перед очима картин випливало щось незвичайне, лінійно-геометричне. Так, мабуть, було тоді, коли Клариса в майже нематеріальних відповідностях (як у тій обставині, що один чоловік стояв під її вікном, а другий був тесля) вбачала якийсь сенс; події й факти тоді, мабуть, були в якихось інших стосунках одне з одним, ніж звичайно, належали до чужого цілого, яке підкреслювало інші їхні грані й, видобуваючи їх з їхніх непомітних схованок, давало Кларисі право стверджувати, нібито те, що відбувається, вона притягує до себе сама. Важко було дати цьому розумне пояснення, та зрештою Вальтер завважив: адже все це глибоко споріднене з тим, що добре знайоме і йому самому, — зі станом, коли малюєш картину. Картина також у якийсь незбагненний спосіб не допускає будь-якої барви й лінії, які чужі її основній формі, її стилю й палітрі, а з другого боку — просто вихоплює з рук те, що їй потрібно, відповідно до геніальних законів, відмінних від звичайних законів природи. Цієї хвилини в ньому не лишилося й сліду від того щасливого, повного відчуття здоров’я, яке, відчуття, оцінює потворні життєві явища щодо їхньої корисности, хоч іще недавно він це й вихваляв; скоріше він страждав, ніби хлопчик, що не зважується пристати до гри.
Але Зиґмунд був не той чоловік, щоб, узявшись за яку-небудь справу, так одразу від неї відмовитись.
— Клариса перенервувала, — констатував він. — Їй завше хотілося пробити головою стіну, й тепер голова її десь застрягла. Ти маєш як слід за неї взятися, навіть якщо вона й відмагатиметься!
— Ви, лікарі, у психологічних процесах анічогісінько не тямите! — вигукнув Вальтер. Він пошукав ще один пункт для свого нападу й таки знайшов його. — Ось ти кажеш про «знамення», — провадив він, і його роздратування притлумила втіха, що він може говорити про Кларису, — й заклопотано зважуєш, коли знамення — це патологія, а коли — ні! А я тобі скажу: справжній стан людини — це коли все — знамення! Просто все! Може, ти й здатний поглянути правді в очі, але правда ніколи не погляне в очі тобі! Цього божественно непевного відчуття ти не пізнаєш повік!
— Та ви божевільні обоє! — сухо кинув Зиґмунд.
— Ну звісно, божевільні! — вигукнув Вальтер. — Але ти — людина не творча. Ти ніколи не пізнав, що таке «виражати себе», а для художника це взагалі означає «розуміти»! Вираз, якого ми надаємо речам, тільки й розвиває нашу здатність сприймати їх правильно. Я розумію, чого хочу або чого хоче хтось інший, лише тоді, коли роблю це сам. Це — наш живий досвід на відміну від твого мертвого! Ти, звичайно, скажеш, що це — парадокс, сплутування причини й наслідку, ти, зі своєю медичною казуальністю!
Але Зиґмунд мав на увазі не це, тому лише твердо додав:
— Ти їй не дуже потурай, це їй запевне піде на користь. Нервові люди потребують певної суворости.
— А коли я граю на роялі біля відчиненого вікна, — промовив Вальтер, немовби не чуючи шурякового застереження, — то що я роблю? Попід вікнами проходять люди, можливо, з-поміж них є й дівчата; хто хоче — спиняється, я граю для молодих парочок і самотніх дідів та бабів. Є серед них і розумні, й дурні. Та і я ж бо розуму їм не додаю. Те, що я граю, — не розум. Я розказую їм про себе. Сиджу невидимкою у себе в кімнаті й посилаю їм знаки — кілька нот, і це і їхнє життя, й моє життя. Ти справді міг би сказати, що це — теж божевілля!…