Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Звідки такі відомості? — поцікавився я.
— Таємниця мадридського двору.
— Попов, не крутійствуй! — гукнув я.
— Коли я скажу, що маю відомості від німецьких антифашистів, це тебе вдовольнить?
— Припустимо. Але чому ти не сказав про це Козуріну?
— Бо я не люблю дристунів! Ти, мабуть, забув, що я з донських козаків.
— Та я не забув, а тільки весь час думаю, яка коняка витримає на своїм хребті таку тушу, як у тебе.
— А ваш Тарас Бульба який був?
— Тарас Бульба — це гіпербола, а ти живий чоловік. Та гаразд. Що ти пропонуєш з цим Овератом?
— Завтра вдосвіта підскочити туди, взявши «мерседес-бенц» з автоматниками Зябрєва, і подивитися, що воно і як.
— А як щодо Козуріна?
— Зробимо йому сюрприз.
Загалом кажучи, я жив не для того, щоб робити сюрпризи Козуріну, та існував же, крім Козуріна, й обов’язок, а свої обов’язки я звик виконувати.
До Оверату ми прибули ще до сходу сонця. Теплий вересневий дощик кропив нам дорогу, снував сиве павутиння у вузьких вуличках Оверата, сонно ляпотів над самотнім дерев’яним будуванням на околиці містечка.
Барак був — гітлерівський стандарт. Кам’яний підмурок, дерев’яні панелі, покрівля з толю, акуратно закріпленого дерев’яними брусками, три кам’яні східці до вхідних дверей, довгий коридор, обабіч нього двері до кімнат.
Автоматників Зябрєва я розставив під вікнами, ми з Поповим пішли на штурм вхідних дверей.
Штурмувати не було чого: двері виявилися незамкнені.
— Може, тут нікого й немає? — трохи розчаровано поглянув я на Попова. Але Попов уже не вдовольнявся навіть роллю доброго дядечка з міхом подарунків. Тепер він виступав у ролі фокусника, в якого з порожнього рукава виростає рука. Він рішуче ступнув до перших дверей у коридорі й стукнув раз і вдруге.
— Герайн, — почулося зсередини. Німецькою мовою означало: «Ввійдіть», — але німецьке слово ще нічого неозначало. Його міг промовити будь-хто. Адже ми в Німеччині, а не де-інде.
Ми ввійшли. Опецькуватий, у волохатій сукняній формі Попов і чорноземний капітан Сміян — голова до неба, руки й ноги так, як треба. Кімнатка виявилася невеличкою, тому точніше було б сказати: ми не ввійшли, а впхалися в неї. Вузеньке солдатське ліжко, заправлене сірою казенною ковдрою, під вікном мініатюрний столик, біля нього стілець, на стільці — німецький обер-лейтенант, в новісінькому офіцерському френчі з планками бойових нагород, в типових гітлерівських «колючих» галіфе з шкіряними леями, у високих офіцерських чоботях, — типовий німецький офіцер, все звичне, все, як треба, навіть офіцерський вишкіл ось він: господар кімнатки ввічливо підвівся нам назустріч, хрипкуватим баритоном відрекомендувався:
— Обер-лейтенант Дремлер.
Що він обер-лейтенант, я бачив і так, а що він там дремлер-штемлер-берегемблер, мені, як то кажуть, було до лампочки. Мені, та не Попову.
— Документи! — загримів Попов.
Документи-аусвайси? Будь ласка. Розстебнуто верхню кишеню, видобуто сіру, як і мундир, книжечку, розгорнуто перед нашими немилосердними очима. Знов той самий обер-лейтенант Дремлер Вольфганг-Іоганн, полк, дивізія, рід військ, фотографія. Панове хотіли ще чогось? Офіцер стояв перед нами так само високий, як я, худий, як чорт, типовий пруссак, германська військова кісточка, — що ми могли йому сказати, чим виправдати своє нахабне вторгнення?
— Ентшульдіге, — сказав я і ще раз повторив: — Ентшульдіге!
Німець теж пробачливо усміхнувся і сів біля свого столика, спокійно спостерігаючи за нашою незграбною евакуацією з його суверенної території.
Коли я зачинив двері цієї першої в бараці кімнати, щось мені мовби муляло, щось бентежило, але Попов не давав часу на роздуми, він летів уперед, як гарматне ядро, він уже штовхав ногами наступні двері, фокусник за всяку ціну мав знайти в порожньому рукаві нормальну, цілком здорову руку!
В сусідній кімнаті було молоде подружжя. Обоє біляві, вродливі і нещасні. Білоруси. Вивезені на каторжні роботи, тут познайомилися, одружилися після Перемоги, тепер не знають, як добратися додому.
— Ой, братки! Ой, рідненькі! — безпорадно заметушилася перед нами жінка, то припрошуючи сідати, то намагаючись нас чимось почастувати, знов кидаючись то до нас, то до свого розгубленого, як і сама, чоловіка в радісній розтривоженості і переповненні несподіваним щастям. — Та невже ж додому? Та невже ж правда?
— За болотом стужилася, — спробував за легенькою насмішкою над дружиною приховати і власну радість молодий білорус.
— Ви що — не чули хіба, що вже сотні тисяч відправлено звідси додому? — здивувався я. — Три місяці з Дельбрюка йдуть ешелони. Сімдесят кілометрів звідси — і не чули?