Нафта

Задля того, щоб підкреслити, підправити, посилити, зробити ціннішим, а над усе надати «значущості» усім фізичним вадам тих, кому поталанило отримати у дар від природи якусь дещицю потворності й гидотності, надзвичайно важливим є волосся: у вигляді вусів, борід, баків, гривок, прядок, хвостів й інших втілень, яким попередні цивілізації не придумали назви. У кого обличчя повне, опасисте, корені волосся густі біля чола та на скронях, а саме волосся дістає до низу шиї, на кінчиках маючи довгий ххх, останній штрих до густої завивки, завдяки якій воно піднімається, як у бездоганній укладці чи «перманенті», що його носили пані у сорокових; загалом, з такою зачіскою обличчя не здається таким незугарним чи бридким, навпаки, набуває доволі правильних рис; але воно стає сірим, безособовим, таким приниженим від того, що цю зачіску «повторюють», наслідуючи часи, про які вони зовсім нічого не знають, що досягає такої потворності, що аж серце стискається. А хтось взагалі, навіть не здогадуючись про те, повторює ще давнішу моду: двадцятих чи початку тридцятих років; зазвичай він дуже засмаглий, волосся у нього пряме й спадає з обох боків чола, а уздовж власне чола спадає довга й акуратна гривка. Найчастіше так стрижуться брюнети, й, мабуть, вони з півдня; не те, щоб він був негарний, але через наслідування, сповнене «зів’ялого» кокетування, про яке він, як кінь, навіть гадки не має, теж стає почварою. Часом замість гривки роблять капризні завитки. А дехто, маючи неживе волосся, відпускає собі його, щоб росло як попало: та воно чорне-чорнюче, розпатлане й усе в клоччях — чисто тобі неореалістична[220] мандрьоха з п’ятдесятих. Тим паче, що зазвичай цей тип товстий, коли взагалі не опецьок, блідощокий та гачконосий, дупа достоту як віолончель, та ще й вузькі штани крикливо її підкреслюють. Навіть у цьому випадку наслідування несвідоме, а потворності й відворотності досягають так невинно, що стають ще потворнішими й гидкішими. Є купа інших, які наслідують чоловіків, замість того щоб повторювати за жінками; вони наслідують Великих людей Минулого, про яких ніхто з них й гадки не має, — хто Христа, а хто Кавура[221], хто інтелігента-реакціонера з вісімнадцятого століття, а інший — суддю, написаного невідомим художником-неокласицистом тощо… Наслідують здебільшого парубки, вже немаленькі, років двадцяти п’яти чи двадцяти шести. І бороди, дуже різноманітні, вони, здається, теж побачили ххх в останніх: густі й короткі бороди, які ростуть від самих очей, цілком вкриваючи щоки; чи довгі, густі й широкі бороди, але волосинки у тій бороді жорсткі, тому борода ніби дерев’яніє; а інший — білявий, має тонке волосся, й борода в нього спадає хвилями, як у апостола в стилі ліберті (звісно, від тих несвідомих наслідувань і надалі жахливо стискається серце). А хтось відпускає собі довге волосся й бороду, додаючи до свого образу таким чином, крихту культового «екстремізму», скидаючись на святенників, що належать до релігії, якої він не знає, як от індуїсти чи старі ковтальники вогню; тим паче, що найчастіше ці екстремісти мають жалюгідні тільця й одягнуті у джинси та сорочечку, як у неаполітанського підлітка, коротше, як кажуть у Римі, «світять голою сракою». Є й такі, що «змайстрували» собі зачіску; зазвичай це ті, що, маючи від природи кучеряве чи надто густе й хвилясте волосся, запобігають цій прикрій халепі, відпускаючи волосся, а потім вистригаючи його фактично на рівні шиї чи навіть на маківці, а то ще й на чолі, тож посередині вони майже голені, а навколо вух вип’ячуються два величезних стирчаки, нагадуючи — й цього разу несвідомо, вражаючи серце й майже рвучи його на шматки — зачіски певних первісних посвячених, які нівечили собі обличчя, перетворюючи його на невпізнанну маску. За таких умов, здається, найліпших результатів досягають ті, хто мав нещастя народитися з густющим та кучерявим волоссям (яке колись було «кучерявеньким»), але випрямили його, а тому могли утнути зі своєю штучною шевелюрою все, що заманеться, геть-чисто руйнуючи свій природний вигляд і, так воно видається, якнайбільш задовільно відповідаючи Первісному Взірцеві зі свого Кола, саме тому, що і є Взірцем Потворності та Відворотності. Залежно від того, наскільки близько вони наблизилися до такого Взірця, у них формується два більш-менш задовільних різновиди поведінки (хоч цілковита задоволеність переважала набагато частіше). Перший різновид — це поведінка святенника, яка виражалася у тихому сяйві очей та помірності у жестах, яка трапляється, коли людина цілковито здійснила свою мрію, а через це не має більше за що докоряти долі, не має чого просити чи чекати від неї. Він цілковито реалізувався й перебуває у мирі із суспільством, перед яким хизується своєюa[222] наближеністю до Взірця, принаймні соціальною, яку він вважає майже ідеальною. Більш того, така досконала імітація Взірця викликає у ньому звичайний «переворот», завжди притаманний цілковито конформістським поглядам, а потім ця людина стає агресивною й жорстокою. Загалом, цілковите прийняття Влади обертається на жорстокість до меншості, яка з тих чи інших причин цю владу не приймає чи не стає на її бік. Отож укупі із блаженним та застояним світом, притаманним людині, яка ладна всім своїм єством у власному Тілі втілити всі Вказівки Влади, у нім співіснує ще й зловісне світло злості, люті, шаленства, завдяки якому надмірна Покора обертається мало не на Анархію, а бездоганна правильність — на неподобство.