Нафта

Нотатка 70

НІЧНІ ТЕРЕВЕНІ В КОЛІЗЕЇ

(Продовження)

Хтозна-звідки взялися гидкі папірці та навіть солома: північний вітер несамовито ганяв їх по асфальту, немилосердно освітленому непотрібними вогнями.

Йдучи за шаленим льотом сміття, що часом надовго завмирав, Карло сором’язливо підійшов до гурту людей, де його знали в обличчя, й приєднався до них, влаштувавшись трохи на стороні.

Незабаром він теж розреготався. Коричнюваті зіниці, приховані широкими зморшками зрілого віку, на його опецькуватому обличчі п’ємонтійського селянина — ніби на обличчі хворого онука, що скидається на свого сповненого здоров’ям діда чи на батька, який помер від серцевої хвороби, — світяться майже заплаканим блиском, але він сміявся, сміявся хитро, вдаючи непохитну впевненість, нездоланний оптимізм людини, яка в усьому бачить лише добре. Його закривали трохи зім’яті поля капелюха, хоч він і зсунув його з чола аж занадто високо, як перекупники на базарі: вилиці обабіч гачкуватого носа були червоні, й та червоність була якоюсь штучною, з відтінком фіолетового. І саме вони видавали, особливо своїм блиском, вдячність, яку він безкінечно щораз відчуває за ту дещицю — а правду кажучи, то справді був дріб’язок, — яку завжди дарує життя, навіть у періоди голоду й нестатків.

Його знайомі переповідали історії своїх життів, ніби місто охопила чума й тільки в цьому цирковому кінському манежі безлюдної ночі, коли дме шпаркий вітер, залишилась надія на спасіння, хай і звелася вона лише до знань та спогадів.