Нафта
- Автор: Пазолини Пьер Паоло
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7233-7
- Переводчик: Юлія Вікторівна Григоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нафта». Краткое содержание книги:
«Я розпочав писати книгу, яка буде моєю справою протягом років, може, до кінця життя. Не хочу про неї розповідати…; досить сказати, що це щось штибу «підсумку» всього, що я пізнав, усіх моїх спогадів». Так Пазоліні описав свій останній роман, якому судилося лишитися незавершеним через несподівану й трагічну смерть автора. Роман «Нафта», розпочатий на початку шістдесятих, у часи світової нафтової кризи, робота над яким тривала аж до смерті письменника, у листопаді 1975 року, — це великий уривок того, що мало стати романом-monstruum, обсягом приблизно дві тисячі сторінок. Це відчайдушні розсліди людської природи, вивчення таємниць сексуальності й усе це на тлі розколу розквітлої Італії з її зухвалою економічною політикою та таємними змовами у владі.
Мерда має років з двадцять п’ять, не більше, отже, він ще жовтопузик: він невеличкої статури, широкий у крижах. А от плечі натомість у нього неширокі. Він не товстий, але, як кажуть на селі, має невеличке пузце. Обличчя у нього все у веснянках, чи, як кажуть його приятелі, «коноплясте» чи у ластовинні, він червонолиций та рудуватий, усе обличчя в нього червонувате, але веснянки та волосся мають коричнюватий відтінок. Волосся він має надзвичайно рідке, слабке й ніби масне, але довге. Ззаду воно спадає аж на плечі; ці куделі виглядають з-за вух, котрі, втім, затуляють такі самі масні косми, схожі на шпинат, як і те, що спадає на плечі та на спину; й замість баків теж вони. У Мерди трикутна голова: згори широка (якось товариші сказали йому: «Ану покрутися, хай до нас воша задом повернеться». У наш час уже так не кажуть) й вузенька внизу, там, де підборіддя; натомість підборіддя у нього трохи гостреньке, а рот широкий. На губах у нього застигла усмішка, й видно його жовті зуби; у цій усмішці — упевненість та пересичення, а отже, й певна зневага до всього теж. Водночас вона натякає на певні обнадійливі й поважні події в його житті, про які нічого не свідчить під час цієї прогулянки й які зовсім не мають нічого спільного із його прізвиськом — Мерда[216]. Й очі в нього теж пожовклі, але то радше у переносному, ніж у прямому сенсі: вони жовті від пересичення та зневаги, силувана й невиразна усмішка, що застигла на його губах надає незмивного відтінку заздрощів, гіркоти, болю та убогості. Мерда всього цього не визнає, а тому час від часу, кліпаючи очима, починає легенько позіхати, а потім неодноразово ніби «клацає» язиком по піднебінню. Наразі це вже виражальна старожитність минувшини, яка зараз набула інших значень та натяків.
А його наречена, Чинція, була звичайною сракастою дівчиною у синіх джинсах та сорочці, придбаній у недорогому супермаркеті «Зтанда».
У цій Яві важливим і визначним є те, що вони йдуть, обійнявшись. Мерда, йдучи поряд з Чинцією, обхопив її за стан так, що притис рукою інше її плече. А позаяк Мерда трохи нижчий за дівчину, вона тепер вимушена нахилитись над ним, тож у того, хто за ними спостерігає, може скластися враження, що він підтримує хвору чи паралітичку.
Пара простує вперед мовчки, якнайрозкутіше та ххх ховаючи незручності такої ходи: вони йдуть, не розмовляючи, бо між ними — раніше, на що наразі лише натякається, — все вже давно сказане, а що ж до решти людей, то, щоб усе зрозуміти, їм досить лиш глянути на них.
Нотатка 71b
МЕРДА
(Видіння, розділ третій)
У третьому розділі увагу буде приділено Справжній Сцені, яка відтворюється у Сцені Видіння: перша лишається всередині другої, наче «копія», що цілковито вкрита своєю репродукцією, це дійсно так, але з невеличким зсуванням, завдяки якому її можна впізнати й увесь час бачити перед собою. Ця «копія», чи то пак Справжня Сцена, не є сучасною хронологічно, з точки зору теперішнього, чи то пак Сцени у Видінні.
Іншими словами, перехрестя Казилінської та Торпіньятарської доріг, яке лежить «в основі» перехрестя цих доріг, у Видінні є роздоріжжям, яке «було колись давно», себто шість чи сім років тому.
Саме тому виникає бажання «запровадити» можливість безперервного порівняння. Без такого порівняння розтлумачити те, що відбувається у Сцені Видіння, було б неможливо збагнути ні вчинки, ні події, ні погляди, ні поведінку, ані зрозуміти, де відбувається дія чи що то за людина.
Роздоріжжя у Видінні геть усе зроблене з величезних прозорих металевих та гіпсових блоків, крізь них лине несамовите й рівне червоно-гранатне світло, усередині предметів (стіни будинків, тротуари, жалюзі, деревця, стовпи ліхтарів тощо) воно яскраве, майже біле, як від розжарювання, а по краях воно тьмяніє, стаючи майже кривавого відтінку. Це монохромне світло дійсно оптично неправильно виділяє предмети та різнобарвне світло: наприклад, жовтий чи зелений колір у світлофорі чи барвистий одяг, у який зодягнені люди, їхні куртки, шоломи, джинсові жилети, тенісні черевики.
А перехрестя у Дійсності натомість, завдяки легкому зсуву, видніється на тлі розгілки у Видінні — хоч погляд зосереджується на ньому майже випадково, примарно, непевно, — у всьому своєму загубленому, безбарвному, споконвічному безладді: будиночки обшарпані, білуватого чи жовтуватого кольору (на задньому плані ˃ виринають ˂ лише кілька висотних новобудов), занедбані маленькі ворота ведуть на брудні й темні алеї, тротуари пооблуплювались, жалюгідні й брудні деревця чергуються зі стовпами ліхтарів. Люди, одягнені у сіре вбрання, майже в лантухи, там снують безладно, лише молодь має по-харцизькому білі чи яскраво-смугасті сорочки. Дме легенький вітерець, здіймаючи вихори важкої й брудної пилюги (а все-таки вона повна старезних та вже забутих законів, що споконвіку, відколи виник світ, живить історію та Всесвіт).
216
Гівно, фуфло (іт.).