Листя землі. Том 2

Так судилося людині, що має вона переживати труднощі життя земного, пізнавати добро і зло, творені людиною ж таки, інакше не осягнути велику таїну людини. Судилося так і йому, письменникові, переживати у слові біди і радощі свого роду-народу, аби пізнати сенс життя людського. І пізнати себе, «приреченого» на Слово. Страждав, народжувався у слові, умирав, ухоплений за горло розчаруваннями та ілюзіями… І — сподівався. На що? На славу, якої прагнув і яку заслужив, на читацьке визнання, яке він ловив у сіті щирої інтонації мовлення, у пастки довірливої сповіді та безжального осуду зла і насильства, на підтримку «власті, імущих», яка його визнавала, але ніколи йому не довіряла… Непередбачуваний. Відкритий до «оголення» душі — і «в собі», там, де сам із собою, у сумнівах, муках і надіях. Із дитинства мав велику віру в чудесну силу Слова. Вірив, що народжений відкрити цю землю, над якою ширяла його уява, котра, здавалося, розпросторилася на цілий світ. «На півсвіту жовто-зелено мріло болото Замглай. Інші півсвіту білостінне значили три міста, підпираючи небеса маківками давніх соборів: Ирій, де ріка Живець здибується із Невклею, Живодь, там, де сонце, заходячи, поринає: у Замглай і де започатковується ріка Ховхля, та Мрин, де сонце, викупане у Невклі, щоранку прозирає крізь досвіткову млу. Між тих трьох міст, у верхів'ї Живця, тулився до Замглаю, переповитий п'ятьма річечками — Оскрівкою, Пакулькою, Коротулькою, Ховхлею та Жерелом, — мій рідний Пакуль…»

Із Пакуля, з отієї знаменитої місцини, де у давню давнину чорт ногу зламав, і простелив письменник чорнильні сліди днів минулих і сучасних. Багато напридумував, нафантазував, бо змалечку «купався» в уяві, ширяв над своїм Краєм на крилах фантазії, оживлював довколишній світ, перевтілював, наділяв магією перетворення. «Коли світ розчаровував мене, я конструював світ заново…» — зізнається Володимир Дрозд у веселій автобіографії «Як я народився». Там уперше з'явиться і хмількуватий пакульський коваль Гнатко Копитович, який баляндрасив — «сипав, ніби з бездонного мішка, небилицями». Згодом В. Дрозд «вислухає» з вуст коваля Гнатка Копитовича в'язку небилиць із давньої української минувшини. Лише невеличка низка їх, названа «Замглаєм», змогла бути опублікована на початку 70-х. Втім, уже у наші, непідцензурні, часи книжка «Пакульські небилиці», набрана, чудово оформлена, уже п'ять років лежить у видавництві «Веселка», чекає чи спонсора, чи державної уваги. Ось так, ще в 70-ті роки, вирушила у світ широкий наша химерна проза. Як і твори нинішніх молодих, проза В. Дрозда початку 70-х (частково — знаменитий роман «Катастрофа», повісті «Ирій», «Замглай») геть модернова, але, на відміну від нинішніх молодих, вона базувалася на народному підґрунті, на реалізації у літературному слові метафор і своєрідного парадоксального мислення давніх українських небилиць. До речі, п'ять довгих і тяжких для письменника років ішли до читача ці повісті (більше десятка видавничих рецензій!) і прийшли у геть обскубаному редакторами-цензорами вигляді, і тільки уже у двотомнику вибраного (1989 рік) «Ирій» уперше видрукувано у первісному варіанті…

Той, хто відкриє «Книгу доль і днів минущих» під загальною назвою «Листя землі», точніше — її перший том, одразу ж побачить карту Краю, у центрі якого — Пакуль, а навколо усі описані в новелі «Як я народився», у повістях «Замглай» та «Ирій», у широкознаному і багатостраждальному романі «Вовкулака» (майже 20 років «вилежування» у шухляді письменника), у багатьох інших творах болота, річечки, шляхи, ліси, озера — той виразний і химерний світ Семирозума-Дрозда, в якому не відчуєш, не намацаєш літературного шва — настільки він видається реальним, Реальне та уявне зрощені завдяки таланту письменника органічно, і не відчути, де голос автора, а де голоси людей-страдників, людей — народних апостолів. Передусім ця книга доль людських реальна, вирощена на жорстокій, об'єктивній — із голосів душ людських — правді історичного буття українського народу. Складається враження, що В.Дрозд лише оживив ці голоси, озвучив і передав у безсмертя. Як на мене, Край Пакуля і його близьких та далеких околиць більш реальний, аніж, скажімо, Йокнапатофа В. Фолкнера. Вистражданий він не одним родом, не одним поколінням: за кожним озерцем, болітцем, за кожною річечкою, стежкою «причаїлася» чиясь доля і молить-благає виповісти страждання її душі. «І е мова душі людської, і розуміть її іншому ще важче, аніж мову тварин, рослин, птахів і землі. Але тільки тоді і станемо людьми, як урозуміємо», — заповідав Нестор Семирозум, який володів даром чути мову землі, провидіти долю людини, життя її душі. Йому ж Бог, коли Нестор був ще живим у Нього на небі, сказав: «Зостанешся оком моїм і вухом моїм у Краї опісля літ своїх земних, скольки тобі одведено, і будеш ти судом моїм у ділах людяцьких, і йтимеш крізь час і простір, допоки рішишся змінити хоч на йоту щось у вертепі земнім».