Листя землі. Том 2

Але я екзамени у школі приймав, потім — вечір випускний, бо я одинадцятий клас вів, і вибрався я на хутір Скиток лише десь через тиждень, недільного дня. Добувся я до хутора, шлях ґрунтовий туди, болотистий, підходжу до двору дідового, крайнього, за ним — луки, болото, ліс, і бачу: посеред двору полум'я палахкотить, і жінка з вилами багаття ворушить, щоб догоряло швидше. Мені серце так і йокнуло. Але заходжу у двір, запитую про діда Капоту (так їхній рід у Пакулі споконвіку прозивали і так він писався у листі до мене). А жінка і каже: «Хто вам оповість, де теперечки дід Капота перебува? Ніхто земний не оповість, та й небесний, мабуть, теж. Кістки дідові на кладовищі закопали, під лісом, ондечки. А де душа батька мого — хіба що один Бог знає, якщо є той Бот; якщо ми, люди, не вигадали Його зі страху перед таємницями жисті земної. Може, душа його і десь поблизу бродить, бо ще тольки дев'ятий день сьогодні, як у труну ліг, і скоро людяки хутірські зійдуться, щоб пом'януть мого батька, як годиться». Ну, я туї перехрестився, хоч і не сильно віруючий, а так, трішки, як розум дозволяв, поспівчував дочці, бо вже здогадався, що це — вона. Далі й кажу: «А я оце придибав на хутір, бо ваш батечко, смертну годину передчуваючи, написав мені, аби забрав я написане ним про історію його роду і нашого Краю, двадцять зшитків бухгалтерських. То я заберу та передам у якийсь музей, аби наступні покоління знали, як поживали їхні діди-прадіди…» — «Мо', йон і писав до вас, батько у мене був писучий, се свята правда, — розважливо мовила жінка, зіпершись на вила, — тольки нема чого уже забирать для музеїв ваших, бо я — усе чисто спалила осьдечки… Тольки яни, ці проклятущі зшитки бухгалтерські, погано горять, хоч пиляй, як дрова, намучилася я з ними. І нікому батька мого писання не потрібні, ані нам, ані тим, хто після нас небо коптитиме. У тих, хто після нас, свої жисті будуть, і писаки свої, і читаки. А наші болєсті, наше горе, наше страждання, наше і батьків та дідів наших, хай вони з димом у небо пливуть, мо', Бог, якщо Йому ще геть не заклало, вчує крик наш та якусь послабку людякам дасть, коли вже Ион нами землю навіщось заселив…» І перевертала жінка вилами стоси паперу, уже чорного, згорілого, на копірку схожого, а язики вогню лисичками бігали по них, недопалки дожовуючи. А невдовзі лише купа попелу посеред двору темніла, і молодиця з вилами торжествуюче височіла над нею. Повернувся я мовчки і пішов з двору, бо що казатимеш людині, життям зобидженій і розумом темній? А себе кляв останніми словами, що одразу ж по одержанню листа не поспішив на хутір, на передсмертний поклик діда Капоти. Вертався до Пакуля, де родаки мої проживають, через переліски, видолки, рівчаки, защебечеш птаством, бо це була ще весна, хоч і пізня, але птахи ще не оніміли в родинних клопотах про дєтву, ще сколихували настояне на квітах і травах повітря веселими перегуками, невідомо, правда, навіщо, невідомо для кого. Чиясь невидима рука накрутила пружину патефона природи, і ось голка шкрябає об стару як світ платівку, і ось лине над землею щебет, як линув він торік, і сто років тому, і тисячу років тому, і тисячу тисяч літ, завжди… Я брів грузькою, після недавніх дощів, полівкою, ковзався, перечеплювався об коріння, брів, немов сновида, а перед очима — сувої зотлілого у вогні конторського паперу, списаного крупним почерком діда Капоти, дідова дочка ворушить їх вилами, де-не-де спалахують вогники, висвічуючи дідові рядки на вже не існуючому папері, на самій паперовій тіні, що за мить розсипається чорним порохом, а його жене по дворищу вітер. Оце і все, що залишається од писань наших, од книг наших, од пам'яті нашої. А писання ж були, у думці моїй, єдиною ниточкою, що єднає людину із вічністю. Я думав дурним розумом своїм: ось напишу і порятуюся від небуття, перепливу через ріку часу у човникові з писань моїх. Не перепливу, це я уже усвідомив, і ніхто не перепливе, найбільший геній. Навіть викарбуване на папері слово — тимчасовість, омана, а що ж усе інше?! Мені так зле зробилося, що не хотілось жити на білому світі. Яка різниця — ще рік, ще десяток літ, ще кілька десятків? Ніщо це усе, порівняно з вічністю, з нічим, що головує у світі. Я ішов повз пакульську церкву, це ще був Пакуль, і церква була, і в ній іноді правилося. Широкі церковні двері були відчинені навстіж. Мабуть, хтось помер у селі, родичі поїхали до Мрина по батюшку, бо батюшка наш — на кілька сіл, а небіжчика ще не привезли до церкви. Я зайшов до порожньої церкви. Було просторо, і було тихо, небо синіло у високих вікнах. Розпростерши пробиті гвіздками руки, ширяв над невдячним земним світом Христос. Я гупнувся коліньми, аж сколихнулася церковна тиша, і поколінкував до розп'яття, що єдине у всьому Всесвіті дарувало смертній людині ілюзію безсмертя і вічності.