Листя землі. Том 2

А мені Нестор Семирозум — дак той зовсім не такеє казав, про що і вписую до Книги днів, і хай людяки, які після нас житимуть, самі розбираються, де правда, а де хвантазія, я ж нікому голівоньку не морочу, а самую правду святу свідчу. Бо се ж і мені Нестор Семирозум являвся, коли лежала я серед хати своєї спустілої, осиротілої, майже в безпам'ятку лежала, наче чорною ніччю вкрита, і билася головою болящою об дошки підлоги. А се коли Галька-поштарка на лисапеті до мого двору підкотила і через тинок телеграму військову, запечатану, подала. Подала і покотила собі далєй, бо і вона не знала, що у тій телеграмі напечатано, тольки у районі, у військкоматі, про сеє знали, а такіє уже людяки бездушні, що поштою переслали. А може, соромно їм було перед очі мої з'являтися, бо запитають очі, де син, що його у матері живим узяли, живим і дужим, а повернули у труні цинковій. Розірвала я того конвертика, а в нім — співчуття мені од вищих командирів, що синок мій загинув, у тому вже Афганістані, смертю хоробрих загинув, подвиг здійснивши, виконуючи бойове завдання. А який же дурень дав завдання бойове моєму синочку єдиному у тому Афгані, що я його і на карті у кабінеті голови сільради не знайду, поки голова сільради не тицьне моїм пальцем, де тая Афгана проклятуща на карті. Хто ж се такий бездушний у вищому руководстві знайшовся, що забрав од мене мого синочка золотого і погнав у чуженну, далеченну землю помирать?! Дак я як стояла на грядці, серед гурків-жовтяків, що з них насіння вибирала, так і упала у присохле уже огудиння. А ніде нікого, може, хто і брів вуличкою, дак мене ж за тинком не видати, і пролежала я там без пам'ятку до ночі пізньої. Тади очима лупнула, аж Місяць-повня висить наді мною, пестить лице моє пальчиками холодними, прозорими, а мені вже видається, що то не Місяць, а синок мій, Васильочок мій дорогенький наді мною схилився, а сам — наче вже йон на небі, з неба на мене дивиться. І так мені страшко зробилося, що вже йон не на землі, а деся там, між зір холодних, бродить, мовби сирітка. І наче прорвало мене слізьми, бо так мені люди знаючі казали, і Уляна Несторка, се ще Пакуль був і Уляна була в Пакулі, дак я до неї якось забрела і сеє все, як по писаному, розказала. Дак люди, і Уляна Несторка, бо їй знаття од Нестора Семирозума передалося, казали, що се для мене луччей зробилося, а якби сльози не полилися з очей моїх, а запеклися сльози в мені, і серце моє запеклося б, змучене горем великим, і мене разом із синочком моїм хоронили б. А так — виплакала я, вилила слізьми солоними горе своє на землю, по якій ніжки мого синочка ходили, по якій босеняточко моє у білій сорочечці колися бігало, а я вугли хати білила, до святого Великодня.

І поповзла я до хати, бо закортіло мені в очі Божі на іконі, якою мати мене колися на сімейную жисть благословляла з моєю п'яницею гіркою, що у телятнику колгоспному вік проробив, комбікорми, у теляток колгоспних вкрадені, потайки на самогоняру вимінюючи, поки його, п'янющого, у ямі силосній заснув, зеленою масою навік не присипали, а бульдозер — проутюжив, аж повесні кісточки його знайшли скотарі, коли силос із ями тої діставали. Дак захотілося мені в очі Бога на іконі материній поглянуть, поглянути і поспитати у Бога, як же сеє так получилося, із синочком моїм, Васильком, у тому Афганістані. Бо відколи прислав мій Васильок писемце своє найперше із Афгану, вечора не було, щоб не колінкувала я перед іконою на покуті, просячи Господа повернути синочка мого живим та дужим, сонечко моє єдинеє у жисті моїй проклятущій, і Господь обіцяв мені сеє, так мені серце моє підказувало, такі намисли у голову мою ікона тая навіювала. І переповзла я навкарячки через поріг хати, простяглася на підлозі у світлиці, перед святим кутком, в якому ікона матчина. А Місяць-повня крізь вікна світлицю висвітив, а покуть — у пітьмі нічній, і Бог до мене німує, і лиця свого святого не являє Господь мені, бо не дотримав Йон обіцянки своєї, не вберіг — синочка мого, Василика мого, у Афгані тому далеченному. І забилася я, наче риба об пісок, з води ятером вийнята, забилася я об підлогу, головою своєю, тілом усім.

Ось туточки і з'явився переді мною Нестор Семирозум, точнісінько такий, яким його колися сільські богомази малювали, у сільському музеї тольки я тую картину і бачила, а колися по хатах багатьох висіли, на покутях, як ікони, се вже власть сяя наказувала палити у печах, як і образи Божі. А мо', ще болєй власть сяя Нестора Семирозума боялася, анєй Бога, і ненависно на його портрета в хатах зиркала, бо хтось в органи доніс, що Нестор Семирозум нібито до Америки виїхав, діло сеє ще перед переворотом було, і теперечки йон із Америки супроти колгоспів агітує через радійо. Дак з'явився переді мною Нестор Семирозум, яким його богомази малювали, і був йон наче з місячних променів зітканий, білий увесь у повітрі висів, ногами босими підлоги не торкаючись, і гомонів до мене йон: «Степанидо-бо, досить уже тобі тако журитися журно, бо ніхто і нічим у горі твоєму великому тобі не поможе. Бої— іконний, до якого ти припадаєш серцем своїм зболеним, перед яким колінкуєш, перед яким животиною останньою стелишся, — не чує Йон тебе. Бо якби Бог, яким Його людяки придумали, і в уяві своїй намалювали, і на іконах малюють споконвіку, бо якби такий Бог був та бачив і чув усе тес горе, що на землі твориться, якби усі болесті людяцькі брав на себе, давно б Йон у горі тому, як у вогні нещадному, згорів би, стольки його і таке воно пекуче, їдкенне, горенько людське, не тобі про сеє розказувать, луччей мене знаєш, бо усього напереживалася за жисть свою. Бога, яким Його людяки на землі придумали, такого Бога нема, і не було ніколи, і не буде, а було, є і буде щось інше. Але що — того не дано живим людям знати, так із початку світу замислено творцями його. І мертвим не усім відкриється сеє, а відкриється лише для тих, хто душу свою живою і збагаченою жистю земною пронесе крізь усі веремії, через грузькі болотища жисті земної. А відкриється духовним багатькам такеє, що жодна уява людяцька не здатна намалювати. Хіба барвистий метелик схожий на гусінь бридку, з якої у світ з'явився, чи птах ширококрилий схожий на яйце, з якого вилупився? Люди — лише зерна, сіячами таємничими у грунт земний висіяні, і лише той, хто із висіяного на грядку земну тіла проросте душею і душею дозріє, лише той опісля смерті свого тіла воскресне в інших світах для жисті нової. А як воно буде тамочки — навіть мені не дано сеє знати, хоч забрано мене живим на небеса, а ким і навіщо — сам не відаю. Бо як добувся я уперше на небеса, ще царським солдатиком будучи, ще із власної охоти, дивувався я сильно пустинності небес, і досюль дивуюся. Пустеля пустелею, і тольки дід Ярема вікує серед тої пустелі та безплідності, у хатці білосніжній, соломою критій, околотом добренним, мальви ще червоніють біля причілка, лавочка, сам Ярема на лавочці тій у брилі солом'янім, і воли його пасуться на видноколі, оце і усе, що є на небесах. А се ще давненно було, їхав Ярема до Криму по сіль, волами їхав, та й заснув на мажарі, а воли його брели-брели степом та й забрели на небеса, по крутій небесній дорозі, де степ із небом зливаються, а одтуль уже і людяці, і волам зійти знову на землю — зась, тольки мені дозволено, бо для сього, мабуть, мене узято. Тож не вбивайся отак, молодице, і не проси, не моли Бога, бо Господь не чує тебе, бо зовсім воно не так тут, на небесах, як людьми напридумано. А Бог, якщо і є Йон, а треба нам у сеє вірить, не можна не вірити, бо хто б сеє усе сотворив, окрім Нього, десь далеченно нові світи творить, від того творення, від тої святої роботи Його по зоряному небозводу вогняні хвилі перекочуються і зоряні тріски на землю летять. Ніхто не скаже, де синок твій, Василько твій, нині, у яких світах нон, але маєш останню і солодку надію стрітися із ним, коли смертний поріг тіла свого щасливо переступиш…»