Теорія розмежування складів злочинів

Ф.Г. Бурчак вважав, якщо за родовим об’єктом можна провести досить чітке розмежування між окремими групами злочинів, об’єднаних в різних главах Особливої частини, то розмежувати окремі злочини тільки за ознакою об’єкта в більшості випадків неможливо[709].

В.А. Владіміров, Ю.А. Ляпунов, розглядаючи проблему розмежування складів злочинів проти природи і складів злочинів проти власності, вказували, що природні ресурси так само, як товарно-матеріальні цінності, уречевлюють одні й ті самі відносини власності, тому розмежовувати порівнювані злочини за об’єктом посягання не уявляється можливим. Проте економічні властивості предметів порівнюваних груп злочинів істотно не збігаються. Ця обставина створює стабільні підстави для відмежування розкрадань продукції мисливських промислів від злочинів проти природи за ознаками, що характеризують предмети цих посягань[710].

С.А. Тарарухін, розглядаючи значення відповідного елемента складу злочину для кваліфікації, вказав, що не слід перебільшувати значення об’єкта. Цей вчений мотивував своє твердження специфікою цього юридичного поняття, не уточнивши, що він розуміє під такою специфікою. Можна припустити, що цей автор мав на увазі власне похідний характер об’єкта, суть якого визначається іншими ознаками складу злочину. Також він зауважив, що нерідкісними є випадки, коли розмежування за об’єктом провести не можливо. В приклад цей вчений навів випадки повного збігу об’єкта злочину, зокрема, у складах умисного вбивства і вбивства через необережність[711].

Д.М. Молчанов вважає найменш прийнятним з практичної точки зору проводити розмежування за об’єктом складу злочину, як пропонованим у науці й закріпленим в законі критерієм розмежування таких складів злочинів як захоплення заручників і викрадення людини. Ці склади злочинів у КК РФ 1996 р. передбачені статтями різних розділів. Цей автор пише, що вимагати від практичних працівників, щоб вони проводили розмежування захоплення заручників та викрадення людини за об’єктом посягання, кожен раз ламаючи голову над питанням, чи постраждала в даному випадку громадська безпека, чи ні, є абсурдним. Наводячи приклади із законодавства таких країн, як Франція, Німеччина, Швейцарія, Україна автор вказує, що у кримінальних кодексах цих держав захоплення заручників і викрадення людини віднесені до злочинів проти особистої свободи людини, що не перешкоджає розмежовувати їх за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони злочину. Законодавець формулюючи в законі схожі злочини, — далі пише цей автор, завжди повинен давати чіткі критерії їхнього розмежування. Стосовно захоплення заручників таким критерієм називає спеціальну ціль (мету)[712].