Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Ярославів Вал"
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Так плуганились вони досить довго, доки зупинились. Гайдука вивели з «Мамая» й скинули каптур. Він стояв на вершині високої гори, біля підніжжя якої плюскотіла холодна вода, вкрита щільним туманом, що простягався до самого обрію. Нічого подібного в своєму житті Гайдук не бачив. Він не розумів, де він, що свідчило про те, як погано він знає Україну, її прадавні краєвиди — праворуч і ліворуч від нього, внизу під горою крізь туман проглядала піщана берегова лінія, яка губилася в сутінках. Темні, позбавлені живої барви ліси оточували гору, помережану ярами. Тільки увібравши в душу цей величний, дикий і похмурий обшир, який швидко занурювався у вологу холодну хмару, Гайдук з жахом побачив укопані в землю три стовпи на самому краю урвища. Крайні стовпи вільні, а до середнього був прив'язаний Микита Іваненко, широке обличчя якого спухло й посиніло від биття, перетворившись на безформну маску з сирої синьої глини, ще не застиглу назавжди.
На галявині, за високою сухою акацією, поодалік від «Мамая», стояла військова вантажівка «Пластун» КрАЗ-6500, на якій приїхали озброєні люди, що оточили місце страти, — вони, очевидно, раніше привезли нещасного Микиту Іваненка. Гайдук, мабуть, пропустив момент, коли з сусідньої камери забирали Іваненка, проспав, від чого йому стало соромно.
Владислав Крейда підвів Гайдука до Микити, накинувши попередньо генералові на шию зашморг-мотузку, щоб не втік, не кинувся у прірву передчасно.
— Ви були праві, Ігорю Петровичу, — ледве прошамкав Микита. — Нікому не можна вірити… Прощайте… Вибачте, коли що не так.
Крук стояв поодаль; його трусило від холоду, навіть тепла шкіряна авіаційна куртка не могла зігріти його.
— Зрадники будуть покарані, — голос Гайдука прозвучав не дуже впевнено. Він давно вже зневірився у будь-яких оптимістичних гаслах. Ще один закон Гайдука гласив: все буде навпаки.
— Я сам винний, — сказав Микита. — Не треба було дітей палити. Не цей виродок, а Бог мене карає.
Владислав Крейда відтягнув Гайдука від краю прірви — зашморг на шиї затиснувся, стало важко дихати — і, передавши генерала до рук одного з охоронців, узяв каністру й почав обливати Микиту. До стерильного, вихолодженого дикого повітря гори домішався запах бензину. Старанно обливши колишнього свого кріпака, Крейда проклав тоненькою цівкою бензинову доріжку до місця, де стояли охоронці. Акуратно витерши руки ганчіркою, поданою Круком, Крейда запалив сірника.
— Це тобі Микито, за дітей моїх — Ангеліну та Алоїза, — схлипнув Крейда, кинувши сірника на землю. В цьому мертво-сірому, холодному просторі, який поглинала безжальна стіна туману, вогонь, що побіг до Микити, жадібно охопивши його, здавався живим і безтурботно веселим. Зойк Микити був довгий і нестерпний, і Владислав Крейда долонями притиснув вуха, щоб не чути. Гайдукові хотілося заплющити очі, відвернутися від вмираючого Микити, але через силу дивився на палаючий стовп, що тьмяно світився у мороці.
Коли крики, стогони і схлипи припинилися, вогонь згас і замість Микити залишився чорний обвуглений мішок, прив'язаний до стовпа розпеченим колючим дротом, Крейда та його поплічники вирішили відзначити це свято справедливості й одночасно справити поминки за невинно загиблими дітьми Владислава: до стаканів наливали самогон з прозорої каністри і пожадливо випивали, щоб бухлом приглушити, зітерти з пам'яті зойк Микити. В язичницькій тризні цій брали участь люди Крейди. Не відомо, хто це були — нові партизани-найманці генерала Галушки чи старі бандити, що колись охороняли його володіння. Це все були міцні мужики, зарослі бородами, обвішані кулеметними стрічками і реактивними гранатами, озброєні до зубів; дехто — в сірій уніформі й чорних пілотках допоміжної української поліції Чорної Орди; чимало зарізяк ходили в чорних кудлатих папахах, насунутих на самі очі, що надавало їм дикунського вигляду.
Із здивуванням помітив Гайдук серед цього натовпу кількох смаглявих чорноволосих людей, які вирізнялися зеленою уніформою, — подібних до тих, яких зустрів два дні тому на вулиці Істікляль у Стамбулі. Місцеві їхні камаради плескали латиносів по плечах, вигукували пароль «украйніан текіла» й щедро частували самогоном. Борти вантажівки були відкинуті, на днищі кузова стояли прозорі ємкості з самогоном, порожні склянки й на підносах — нарізані грубі шматки хліба з салом та ковбасою.