Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Ярославів Вал"
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Та Оля ніякої уваги не звернула на ці сірі тіні минулого (можливо, через півтисячоліття на гобеленах майбутнього буде зображена історія літаючої тарілки 002 та святого воїна Ігоря-Георгія, але і це фантастичне припущення не спало на думку нещасній молодій жінці, яка раптом збагнула, наскільки точним було чоловікове пророцтво щодо її вдівства), а кинулася до Богошитської, яка сердечно обійняла її посередині зали. Ерна Еріхівна вдягла того дня темно-червоне, гаптоване фіолетовим візерунком і золотом плаття в стилі королеви Англії Єлизавети Першої Тюдор, зроблене на замовлення Богошитської відомим кутюр'є, художником по костюмах театру російської драми Сильвестром Сталоновичем Проді.
— Знаю, знаю, шя-я-новна Олечко, що сталося. Співчуваю і молю Бога, щоб врятував Ігоря Петровича. Але, знаєте, державний досвід підказує — краще готуватися до найгіршого.
Стискаючи в обіймах струнке тіло дівчини, яка, страждаючи, стала ще привабливішою, Богошитська відчувала, як зростає в ній солодке і болюче почуття; відтоді, як катувала гарапником Чаленка, не спостигала її така оргастична хвиля.
Оля нарешті видосталася з чіпких обіймів київської леді Тюдор й попросила залучити до пошуків «черепахи», крім військових, ще й цивільні чинники — земельні уряди та мережу контррозвідки Чаленка.
— Шя-я-новна Олечко, ви, мабуть, не розумієте специфіки діяльності вищої державної влади. Президент думає про кожного громадянина країни, а не лише про шя-я-новного Ігоря Петровича. Ви знаєте, скільки вбивств, нещасть, пограбувань і ґвалтів трапляється щодня в державі? Скільки катастроф і аварій на шляхах, в побуті і промисловості? Ось сьогодні вночі згорів у Крижополі (вона сказала «Крижьополі») будинок для престарілих, де загинуло тридцять вісім немічних людей. То ви пропонуєте, забувши про всі ці нещастя, про таких самих людей, як пан Гайдук, кинути всі сили тільки на пошю-ю-ки вашого чоловіка? Хіба це справедливо, хіба по-християнськи? Ми живемо в демократичній державі, де всі рівні. Що скажуть виборці про нашого президента? Скажуть, що в державі існують подвійні стандарти, чи не так? І матимуть рацію. Ми не можемо цього дозволити. Адже будуємо нову державу. Найсправедливішу. Тим більше, що генерал Гайдук, попри ідеальне ставлення до нього з боку президента і мого, не виявляв великого бажання допомогти нам в ході виборчої кампанії, а почав знюхуватися з цією брудною інтриганкою Індірою Голембієвською. Прийміть вирок долі, Олечко, з притаманною вам революційною мужністю. Адже ви змогли пережити смерть вашого батька, який великою мірою загинув з вини генерала Гайдука і з вашої вини. Нічим не можу зарадити вам.
І тут сталося таке, чого Оля до кінця своїх днів не вибачила собі: замість того, щоб порвати лазурями це штучне, намальоване візажистами бридке обличчя старої курви чи вчепитися в її тюдорівське плаття з зотлілих запасів театру, Оля впала на коліна перед Богошитською.
— Допоможіть, Ерно Еріхівно, — благала вона, — спасіть Гайдука, підніміть на його пошуки всі служби. Я не знаю, що зі мною буде, якщо він…
Вона, ридаючи і повзаючи на колінах, почала цілувати край плаття Богошитської, відчуваючи його затхлий запах, дряпаючи обличчя якимись стразами, нашитими на червоний оксамит.
Богошитська відчула, як судоми насолоди стрясли її, як змокріли ноги й одразу все тіло обм'якло, наче після виснажливого бігу. Який гарний день видався. Вже почала планувати урочистий державний похорон генерал-полковника Гайдука — для цієї події в неї були приготовані чорний жалобний костюм та великий капелюх у формі чорної троянди. Навіть проект прощальної промови для Василя Волі,
— перед тим, як прах Гайдука замурують у стіну Софійського собору,
— встигла зафіксувати в своїй уяві Богошитська. Хотіла дати останні материнські поради цьому нахабному дівчиську, але Оля Гудима, яка щойно повзала на колінах перед Ерною Еріхівною, зникла.
66
Гайдук страшенно змерз уночі, хоч і натягнув зеківський бушлат. Ніяк не міг пригадати, де був розташований ЗЕК-147 — з картою «зеків» ознайомився ще два роки тому, коли витягнув Вожену з Феофанії-Пирогова. Майже не спав, лише час від часу провалювався у тривожну дрімоту, сторожко очікуючи на брязкіт замка і гримкотіння дверей. І хоч як чекав цієї миті, не розуміючи, чому так дивно поводять себе захоплювачі — не розстріляли його одразу, не піддали тортурам, не допитують, не вимагають від нього нічого, — але здригнувся, коли за ним прийшли.
Його вивели у коридор, натягли каптур на голову, знову всадовили на заднє сидіння «Козака Мамая». Він ледве рухався від холоду і страху. Навіть у теплій кабіні не зігрівся. Бронеавтомобіль повз довго, буксуючи на підйомах. Чути було, як лається Крук, щоразу перепитуючи дорогу, і голос генерала Галушки, тобто Владислава Крейди, вказував маршрут, як думав Гайдук, останнього його пересування по землі.