Трудівники моря
- Автор: Гюго Виктор
- Год: 1866
- Язык: украинский
- Переводчик: Степан Пінчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трудівники моря». Краткое содержание книги:
Переклад з французької, примітки та післямова Степана Пінчука.
вітри, що розносять міазми пропасниці; і ті, що, примчавши, доводять до кипіння грязеві й сірчані сопки Калабрії; і ті, під якими іскриться шерсть африканських пантер, що ганяють у нетрищах Залізного мису; і ті, що летять, струшуючи з хмар грізну роздвоєну блискавицю, схожу на жало тригоноцефала; і ті, що несуть з собою чорні сніги. Така армія вітрів.
Поки Жільят будував свій хвилеріз, Дуврський риф чув віддалений чвал цієї кінноти.
Ми щойно сказали, що поняття «вітер» означає сукупність усіх вітрів.
Ця орда насувалася.
З одного боку — легіон.
З другого — Жільят.
V
Жільят робить вибір
Темні сили вдало підібрали хвилину. Випадок, якщо він існує, дуже меткий.
Поки бот був загнаний у бухту стрімчака «Людина», поки машина міцно сиділа в розбитій Дюранді, Жільят був непоборний. Бот перебував у безпеці, машина — під захистом; Дуври, ув'язнивши машину, прирекли її на повільне знищення, але оберігали її від будь-яких випадковостей. Так чи інакше Жільят мав шанс на порятунок. Гинучи, машина не загрожувала загибеллю йому. Він урятувався б на човні.
Але дочекатися, поки човен буде виведений з місця стоянки, де він був недосяжний, дати йому можливість проникнути в Дуврську ущелину, набратися терпіння, поки його також не полонить риф, дозволити Жільятові зайнятися врятуванням машини, спуском її з Дюранди і установкою на борту бота, не стати на заваді надлюдській праці, завдяки якій машина і опинилася в човні, погодитись на цю удачу — ось де була захована пастка. За всім цим стояв лиховісний привид безодні, сповнений похмурої підступності.
Тепер усе — машина, бот, Жільят — зібралося докупи в скелястому провулку рифу. Тепер вони становили собою єдине ціле. Розбити човна об риф, пустити на дно машину, втопити Жільята, — для цього був потрібен один-єдиний поштовх, спрямований в одну точку. З усім можна було покінчити зразу, одночасно, не розкидаючись; все могло бути знесене одним махом. Важко уявити собі небезпечніше становище, ніж те, в якому опинився Жільят. Здавалося, що той самий сфінкс, який, за здогадами мрійників, ховається в надрах пітьми, поставив перед ним дилему. Залишайся або виїжджай.
Виїжджати було безглуздо, залишатися — страшно.
VI
Двобій
Жільят піднявся на Великий Дувр. Звідти він побачив усе море.
На заході творилося щось неймовірне. Там виростала стіна. Велетенська стіна із хмари, перегороджуючи простір від краю до краю, повільно повзла від горизонту до зеніту. Стіна прямовисна, без єдиної тріщини на всій своїй висоті, без єдиної зазубрини зверху, здавалась вибудованою під кутомір і вирівняною під шнур. Стіна з хмари була схожою на гранітну. На півдні крутий спад хмари був абсолютно перпендикулярний до моря, а на півночі її гребінь, трошки зігнутий на зразок листа покрівельної бляхи, переходив у довгий, злегка похилий спуск. Стіна туману ширилася, наростала, але карниз її залишався паралельним лінії горизонту, майже невидної в сутінках, що нахлинули так несподівано. Повітряна стіна насувалася в цілковитій тиші. Ні згини, ні складки, ні виступи — ніщо не міняло й не хвилювало її поверхні. В незрушності насування цієї озії було щось моторошне. Померкле сонце, оповите згубним серпанком, тьмяно освітлювало це апокаліптичне видиво. Хмара затягла вже майже півнеба. Вона здавалася спадом страшної безодні. Ніби гора мороку виросла між небом і землею. Серед білого дня насувалася ніч.