"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
— Дружині чоловік найчастіше здається хорошим, — усміхнувся Релінк.
— Боже мій, який він їй чоловік! — вигукнула Емма Густавівна. — У нього перед очима лікар Лангман відкрито залицяється до його дружини, а він і оком не моргне.
— Мамо! — обурено крикнула Ліля.
— Чому я повинна мовчати? Я все-таки твоя мати, і, якщо моє серце болить за тебе, я мовчати не можу, — старуха вихопила з рукава хусточку і притиснула її до очей.
— Ваші родинні справи мене не цікавлять, — сказав Релінк, сам у цей час вирішивши, що звідси поїде до лікаря Лангмана. Він уже бачив, що ці дві жінки нічого справжнього про Шрагіна не знають.
— Прошу пробачити, — Релінк встав. — Але ми повинні зробити обшук у кімнаті пана Шрагіна.
Нічого важливого від цього обшуку він не ждав. Шрагін не такий дурень, щоб зберігати в цьому домі документи, які б його викривали.
Релінк відкланявся і поїхав…
На самому початку розмови з Лангманом Релінк припустився тактичної помилки. Він натякнув, що арешт Шрагіна чимось загрожує лікареві. Обличчя Лангмана зразу наче закам’яніло, і він сухо запитав:
— Ви бачите в моїй особі співучасника пана Шрагіна, я правильно вас зрозумів?
— Ні, — твердо відповів Релінк.
— Тоді що вам від мене треба?
— Коротко — ваші враження про цю людину.
— Ми прийшли до того, з чого почали, — поморщився Лангман. — Невже ви не розумієте простої речі: або я його спільник, і тоді я корисний вам, або… ви марно гаєте на мене час.
— Я чув щось… — Релінк змусив себе усміхнутись, — про вашу з ним спілку… в родинному чи ліричному плані.
— Як видно, в цьому плані СД працює тут добре, — холодно зауважив Лангман. — І все-таки ці відомості не точні. Мої стосунки з тією жінкою — моя особиста справа. Але чоловіком її є пан Шрагін.
— Нема в неї більше чоловіка.
Лангман усміхнувся:
— Мені важливо почути це від неї. Тільки від неї. Мабуть, і це вам незрозуміло, — спокійно сказав Лангман і раптом спитав: — Сподіваюсь, її ви не арештували?
— Поки що ні, — сухо кинув Релінк, зловтішно відчувши, що він знайшов, нарешті, спосіб примусити цього типа бути говірким. — Але я ніяких гарантій щодо цього не даю. її чоловік — наш ворог, і, як видно, дуже великого масштабу.
— Це підозра чи встановлений факт? — запитав Лангман.
— На жаль, факт. Вірніше — на щастя, оскільки він уже в наших руках.
— Тоді навіщо вам мої сторонні враження про нього, якщо, звичайно, ви не вважаєте мене його спільником?
— Я повинен вирішити, яких заходів вжити щодо його дружини, — відповів Релінк.
— Можу сказати одне, — ледве переборюючи небажання говорити про це, сказав Лангман, — для неї цей шлюб не був щасливий.
— А для нього? — швидко спитав Релінк.
— За моїми спостереженнями, він з тих чоловіків, які просто не вміють бути одруженими і не розуміють, що таке родинне щастя. Його серце і голова в усьому, що за стінами домівки.
— А чи не був їхній шлюб фікцією стратегічного значення?
— Не думаю… не думаю… — повільно відповів Лангман.
— В такому разі, як ви розумієте, вона — його спільниця і її мати — теж, і тоді арешт обох неминучий, — сказав Релінк.
— Ви не зробите цього, — спокійно і впевнено промовив Лангман.
— Чому? — здивувався Релінк.
— Я прошу вас не робити цього, — зовсім не прохально, а майже погрозливо сказав Лангман.
— На жаль, я не можу чиїсь особисті інтереси ставити вище за інтереси рейху, — сказав Релінк, підводячись. — Я раб законів, які придумав не я…
Від Лангмана Релінк вернувся в будинок Шрагіна. Обшук там, звичайно, нічого не дав. Сказавши жінкам, що без його дозволу, вони не мають права виїздити з міста, Релінк поїхав обідати. Через годину він приїхав в СД, викликав Бульдога і запитав, як поводиться Шрагін.
— Спокійний. Наче сидить не в одиночці, а в купе, експреса. Давайте краще на нього подивимось тут.
— Рано. Григоренка сюди, — наказав Релінк.
— Він ще не прочумався.
— Хай лікар зробить йому укол, і ведіть. Швидко!
Укол викликав у Григоренка дивний стан. Він розумів, що його привели в цей кабінет на допит, але що це означає для нього, до кінця не усвідомлював. Біль, який приголомшив його на попередньому допиті, немов розчинився в ньому, ввійшов у всі клітини його тіла, ніби навіть прижився в ньому і не позбавляв його більше свідомості. І ось тепер йому загрожував новий біль, якому вже ніде розчинятись, бо він весь сповнений болем попереднім.