Етюди про звичаї

— Ви хитрі, — сказав агент, підводячись. — Ну, тоді до завтра. Якщо вам треба буде негайно побачитись зі мною, приходьте в провулок Святої Анни, у кінець церковного двору за Сент-Шапель. Там у підворітті лише одні двері. Спитаєте пана Гондюро.

Саме в цей час мимо проходив Б'яншон, повертаючись із лекції Кюв'є. Він був вражений, почувши дивне прізвисько Дурисмерть і вигук славетного начальника розшукної поліції: «Згода».

— Чому ви не покінчили справи одразу? Адже це дасть вам триста франків довічної ренти, — сказав Пуаре, звертаючись до мадмуазель Мішоно.

— Чому? — перепитала вона. — Та тому, що треба ще поміркувати. Якщо пан Вотрен — справді Дурисмерть, то, може, вигідніше було б порозумітися з ним. А втім, вимагати в нього грошей — значить попередити його, а він, чого доброго, накиває п'ятами, не заплативши. Ото був би смердючий пшик.

— Якби його й попередили, — зауважив Пуаре, — то хіба за ним не стежитимуть, як сказав цей пан. Ну, а ви, звісно, тоді втратили б усе…

«До того ж, — подумала мадмуазель Мішоно, — я не люблю цього чоловіка. Він говорить мені тільки неприємні речі».

— Але, — вів своєї Пуаре, — ви можете зробити краще. Цей пан, а він здається мені дуже порядним, та й одягнений пристойно, сказав, що закон зобов'язує звільнити суспільство від злочинця, хоч би якими гарними рисами він відзначався. П'яницю завжди тягтиме до чарки. А що, як йому стукне в голову всіх нас вирізати? Хай йому чорт, ми можемо стати винуватцями цього вбивства, вже не кажучи про те, що самі станемо першими жертвами.

Мадмуазель Мішоно була така заклопотана своїми думками, що не чула слів Пуаре, які одне за одним падали з його уст, мов краплі води з неміцно закрученого крана. Якщо цей стариган починав сипати фрази і Мішоно не спиняла його, він говорив без угаву, немов заведений механізм. Почавши про одне й не зробивши ніякого висновку, він перестрибував через вставні речення до зовсім протилежної теми. Простуючи до «Дому Воке», Пуаре зовсім заплутався серед різних відступів та побіжних посилань на різні випадки життя і нарешті дійшов до спогадів про те, як він давав свідчення з боку оборони в справі якогось пана Рагулло і пані Морен. Увіходячи в дім, його супутниця помітила, що Ежен де Растіньяк захоплений цікавою інтимною розмовою з мадмуазель Тайфер. Парочка не звернула ані найменшої уваги на двох старих пансіонерів, коли вони проходили через їдальню.

— Так воно й мало кінчитися, — мовила, звертаючись до Пуаре, мадмуазель Мішоно. — Вони вже цілий тиждень ніжно позирають одне на одного.

— Еге ж, — відповів Пуаре. — Тому її й засудили.

— Кого?

— Пані Морен.

— Я кажу вам про мадмуазель Вікторину, — сказала Мішоно, не помічаючи, що ввійшла в кімнату Пуаре, — а ви мені розповідаєте про якусь пані Морен. Хто така ця дама?

— А чим же завинила мадмуазель Вікторина? — спитав Пуаре.

— Вона завинила тим, що кохає пана Ежена де Растіньяка і вішається йому на шию, сама не знаючи, куди це її заведе, наївну бідолашку.