Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
Два вікна на другому поверсі спливли в уяві. Що, як вона зараз не спить? Що, як їй також відбило сон? Лежить і думає, чи дійсно виживе ця надія, яку він зародив у ній? Рука Віктора сама потяглася до трубки. Потреба зателефонувати була такою сильною… Але що він скаже? Розповість про Лему? Ну і що? Що це змінить? Вона й так кілька годин тому отримала від нього інформацію, що гроші будуть. Цього достатньо. Яка їй різниця, звідки? Від всенародного кумира чи видерті в бандитів? Головне — вони врятують Олега, її сина. Інформація ж, яку він міг їй повідомити, зараз у цьому відношенні нічого не змінювала, й нове в ній було тільки те, що вносило корекцію лише у його власну долю. Що їй до того? Трубка лягла на стіл.
Дні тяглися повільно. Франкенштейн з полегшенням відсипався, знизивши темп роботи. Третього дня, не витримавши, Віктор зателефонував до Тараса. Там усе було спокійно, і всенародний кумир порадив йому не смикатися й чекати, запевнивши ще раз, що все буде гаразд.
Ще день тинявся навколо хати та роз'їжджав околицями міста. Поїхати кудись подалі з метою згаяти час Віктор не міг — що, як з'явиться Лема? Раптом усе вдасться влаштувати раніше? Коли до кінця тижня залишалося два дні, він наважився зателефонувати на номер, який завжди був забороненим. Зараз мав право, адже Зоряна переживала. А швидше, його самого домучувало те, що товклося всередині.
— Так. Слухаю.
— Добрий вечір. Це Віктор. Пробачайте за пізній дзвінок. Просто телефоную сказати, щоб ви не переживали.
Вона мовчала.
— Усе йде своїм ходом, лишилося зачекати кілька днів.
— Дякую. Я відкрила рахунок, — промовила Зоряна.
— Тепер це вже не обов'язково, підійде й наш, — сказав Віктор. — Але нехай буде про всяк випадок.
Він записав обидва номери. Телефон мовчав.
— Гаразд. Пробачте, що потурбував. Коли все буде готовим, я зателефоную.
— Я чекатиму.
Нова гарача хвиля мимоволі розлилася у ньому від цих слів. Хоч і знав, що чекатиметься на гроші, а не на нього, не на його дзвінок. І проте, варто було зробити хтозна-що, аби тільки почути ці два слова, промовлені до нього Зоряною — байдуже, що вони означали. Він бачив, як розтуляються її губи, вимовляючи це, а слова повторювалися й повторювалися у голові, примушуючи забути геть усе.
«Я чекатиму…»
Коли з-за дерев виплив чорний джип, перевалюючись нерівною дорогою, щось у ньому здригнулося. Куди ще могла прямувати така машинерія у цьому глухому закутку, як не до нього? Віктор закляк на колоді, на який сидів. Звідси, з горбка добре проглядалася хата, але було видно і його, адже він не ховався. Хто це? Ну, не «Мадяр» же, кінець кінцем… Кого чорти несуть? А коли слідом за джипом з’явився «Ніссан», трішки інші думки ворухнулися у ньому. Невже Тарас? Так швидко…
Усе прояснилося, коли з машини вийшов Павлович. Він потягся і обдивився довкола. Потім махнув Віктору рукою. «Отже, ще не здихався я цієї приємної компанії»… Віктор спустився з пагорба й подав руку йому і ще другому, тому, хто їхав у «Ніссані». Людині, з якою не зумів домовитися кілька днів тому.
— Ну здоров… Приймаєш гостей?
— А це що — «Летючий Мадяр»? — замість відповіді запитав Віктор.
— Ще й який летючий! — сказав Павлович. — А такого б аса, як ти, посадити — ще краще б літав. Ну то що, будеш запрошувати?
— Апартаменти дуже скромні, — знизав плечима Віктор. — Хоч порядок наведу…
Він увійшов першим і, вказавши гостям на кухню, прослизнув до «Зоряниної» кімнати. Знадобилася якась мить, щоб штик-ніж опинився в рукаві. Скільки їх? Навіщо приїхали? А знайти його виявилося легше, аніж здавалося.
Вони увійшли тільки вдвох і тепер сиділи на кухні, здивовано розглядаючи зашарпані стіни.
— Що, зовсім бізнес не йде? — співчутливо мовив гість. — А зі сторони складалося враження, наче нормально…
— Та, взагалі, не жаліюся, — розвів руками Віктор.
— То зроби євроремонт! — здивовано вигукнув Павлович.
— Навіщо?
— Як навіщо? От я приїхав і мене вже мучить совість, що забагато беру з тебе, на життя не залишаю.
— Ні, все нормально, — заспокоїв його Віктор. — Не турбуйтеся. Просто звик жити скромно.