Небудь-де

Ніхто не помітив, як вони перетнули межу Пастушого Кута й пішли далі.

Усі семеро досягли берегів річки Кілберн і зупинилися там, а тоді колишній пастух і троє кудлатих людей-псів увійшли в воду.

Маркіз знав, що в їхніх головах на ту мить не залишилося нічого, крім жаги дістатися Гриба, знову скуштувати його плоті, дати йому жити всередині них і служити йому — і то добре служити. Натомість Гриб подбав би про все, що вони в собі не любили — він зробив би їхні внутрішні життя набагато щасливішими й цікавішими.

— Було б дати мені їх убити, — сказав Слон, дивлячись, як колишній пастух і вівчури брели водою.

— Сенсу немає, — сказав маркіз. — Навіть заради помсти. Ті, кого захопило, більше не існують.

Слон люто заплескав вухами, а тоді енергійно їх почухав.

— До речі про помсту, хто, в біса, сказав тобі викрасти мого щоденника? — спитав він.

— Вікторія, — зізнався де Карабас.

— Насправді, її не було в моєму списку потенційних викрадачів. Ох вона ж і потайлива, — сказав Слон трохи згодом.

— Тут і сперечатися нема чого, — мовив маркіз. — Крім того, вона не виплатила мені все, про що ми домовлялися. Тому вийшло так, що я прихопив сувенірчика, щоб покрити різницю.

Він засунув темну руку всередину пальта. Його пальці намацали спочатку явні кишені, тоді приховані, а тоді, на власний подив, і найбільш приховану з усіх. Він сягнув до неї і витягнув збільшувальне скло на ланцюжку.

— Воно належало Вікторії, — сказав він. — Гадаю, його можна використовувати, щоб дивитися крізь непроникні предмети. Можливо, ти приймеш його як невеликий внесок на сплату мого боргу перед тобою?..