Небудь-де

— Приготуйся, — сказав він. — Гадаю, що це наш найшвидший спосіб вибратися звідси.

Маркіз і досі розминав набиті кольками й голками пальці, намагаючись розтерти їх так, щоб вони знову ожили.

— Що це таке? — спитав він, намагаючись говорити не вражено.

— Отак, — сказав чоловік і підняв великий металевий квадрат. — Це стічний канал.

Де Карабас і заперечити нічого не встиг, як брат підняв його і вкинув у дірку в підлозі.

«Можливо, — подумав де Карабас, — на ярмарках навіть бувають схожі атракціони». — Він легко уявив їх собі. Горішняки, певно, радо платили б за таку розвагу, якби були певні, що переживуть її.

Він летів крізь труби, і його тягнуло потоком води дедалі нижче і глибше. Він не був певен, що переживе цей атракціон, і йому не було весело.

Маркізове тіло било і нівечило, поки вода несла його трубами. Його викинуло обличчям униз на якісь широкі металеві ґрати, що ледве витримували його вагу. Він переповз із тих ґрат на кам'яну підлогу поруч і затремтів.

З труби долинув малоймовірний звук, а зразу за ним звідти вилетів його брат, що вискочив назовні й легко приземлився на ноги, наче багато тренувався. Він усміхнувся.

— Весело, га?

— Не дуже, — сказав маркіз де Карабас. І не стримався, щоб не спитати: — Ти що, кричав «у-ї-і-і!»?

— Аякже! А ти хіба ні? — спитав його брат.

Де Карабас звівся на непевні ноги. Він тільки й мовив:

— І як ти себе зараз називаєш?

— Як і раніше. Нічого не змінилося.

— Це не справжнє ім'я, Сапсане, — сказав де Карабас.

— Згодиться й таке. Воно показує мою територію і наміри. А ти й досі звешся маркізом? — спитав Сапсан.

— Звусь, бо кажу, що так і є, — сказав маркіз. Він був певен, що з виду схожий на потопельника, й не сумнівався, що його слова звучать непереконливо. Він відчув себе малим і дурним.

— Як хочеш. Хай там як, я пішов. Далі я тобі не потрібен. Не влазь у халепи. Можеш не дякувати, — звісно, його брат говорив серйозно. І це дошкуляло найбільше.

Маркіз де Карабас ненавидів себе. Він не хотів цього казати, але тепер вибору не було.

— Дякую, Сапсане.

— О, — сказав Сапсан. — Твоє пальто. Подейкують, що воно завіялося до Пастушого Кута. Це все, що я знаю. А тому… Порада. Від щирого серця. Хоч ти й не любиш порад, але… Пальто? Хай йому грець. Забудь. Знайди собі нове. Щиро кажу.

— Ну, гаразд, — сказав маркіз.

— Гаразд, — сказав Сапсан, усміхнувся й обтрусився, мов собака, розбризкуючи воду навсібіч, а тоді ступив у тінь і зник.

Маркіз де Карабас залишився стояти, і з нього нестримно крапала вода.

Він мав небагато часу, перш ніж Слон помітить, що в кімнаті нема ані води, ані маркізового тіла, і кинеться його шукати.

Він перевірив кишеню сорочки — пластикова торбинка і досі була при ньому, а конверт, судячи з вигляду, залишився сухим і неушкодженим.