Небудь-де

— То куди ти хочеш податися спочатку? — спитала вона. — До Пастушого кута чи Воронового двору?

— Візит до Воронового двору — то лиш формальність, просто доставка листа. До такої собі Друзильди.

— Любовного листа?

— Гадаю, що так. А чого ти спитала?

— Я чула, що прекрасна Друзильда страхітливо вродлива, і що в неї є лихенька звичка перетворювати тих, хто її прогнівить, на хижих птахів. Певно, ти дуже сильно її кохаєш, коли вже пишеш їй листи.

— Боюся, що ніколи не зустрічався з цією юною леді, — сказав маркіз. — Лист не від мене. І мені нема різниці, куди спершу йти.

— Знаєш, — глибокодумно сказала Нібс, — на той випадок, якщо з тобою станеться якесь жахливе нещастя, коли ми дістанемося до пастухів, гадаю, що краще спочатку відвідати Воронів двір. Щоб прекрасна Друзильда отримала свого листа. Звісно, я не кажу, що з тобою неодмінно станеться щось жахливе. Просто краще бути певним, аніж, гм, мертвим.

Маркіз де Карабас глянув на свою загорнуту в ковдру постать. Він вагався. Він знав, що коли б на ньому було пальто, то він би не вагався, а точно знав, що робити. Він глянув на дівчину й закликав на допомогу найпереконливішу усмішку, на яку міг спромогтися.

— Тоді до Воронового двору, — сказав він.

Нібс кивнула й повела маркіза, а він рушив слідом.

Дороги в Спідньому Лондоні не такі, як у Лондоні Горішньому: вони не менше покладаються на віру, думку і традиції, ніж на дійсність, зображену на мапах.

Де Карабас і Нібс були двома крихітними фігурами, що йшли високим склепінчастим тунелем, вирубаним у старому білому камені. Їхні кроки відбивалися від стелі луною.

— Ти ж де Карабас, правильно? — спитала Нібс. — Про тебе кажуть, що ти знаєш, куди і як можна потрапити. Навіщо ж тобі знадобився провідник?

— Дві голови краще за одну, — сказав він їй. — Як і дві пари очей.

— І в тебе було модне пальто, чи не так? — спитала вона.

— Так, було.

— Що з ним трапилося?

Він нічого не сказав. А тоді мовив:

— Я передумав. Йдемо спочатку до Пастушого кута.

— Як хочеш, — сказала провідниця. — Звідси можна легко податися і туди, й сюди. Але знай, що я чекатиму на тебе за торговими воротами пастухів.

— Дуже мудро, дівчинко.

— Мене звуть Нібс, — сказала вона, — а не дівчинка. Хочеш почути, чому я стала провідницею? Історія дуже цікава.

— Та не дуже, — сказав маркіз де Карабас. Йому не надто хотілося зараз балакати, а провідницю було добре винагороджено за її клопоти. — Може, краще спробуємо йти мовчки?

Нібс кивнула й не сказала нічого, коли вони досягли кінця тунелю, і нічого, коли вони спускалися металевими скобами, вмурованими в стіну. Аж коли вони досягли берегів Мортлейка, широкого підземного Озера мертвих, вона запалила на березі свічку, щоб подати знак човняреві, й заговорила знову.