Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Ковельщина, фактично ціла долина річки Стохід, була так насичена військовими з'єднаннями, що в терені важко було пересуватись. Порвані були всі зв'язки. Полковник, маючи свій транспорт, кілька разів, наражуючи своє життя, допоміг в районі Матієва наладнати зв'язок із запіллям і відділами УПА. При тому передав до УПА чергову кількість зброї. При передачі зброї в підпілля "пропав" і один кулемет з його власної охорони, за який він був особисто відповідальний.
"Старий", так ми його називали поза очі, був дуже вражений, навіть ображений. Я обіцяв йому, що цю справу розслідуємо і зброю повернемо. Кулемета, очевидно, "не вдалося" віднайти.
З часом відносини між нами знову покращали, і при першому побаченні полковник сказав мені:
— Знаєте, друже Омельку, за крадіж вояком навіть барахла у воєнний час карають розстрілом, але коли вояк краде зброю, то видно, що вона йому дуже потрібна. Нехай уже воно так і присохне.
Пригадую й таку подію. На вулицях Холма німці за допомогою [наших] землячків арештували двох підпільників, яких з Рівненщини перекинено на Холмщину. У них знайдено нелегальну літературу. І в цій справі допоміг полковник Дяченко. На його свідчення, що цих людей він знає, і на його поруку їх звільнено.
В околицях м. Дивина на Ковельщині фронт затримався на річці Прип'яті. Зв'язком донесли, що там прийшов поранений із-за фронту й потребує негайної допомоги. Був це провідник округи "Малий" (Окружний провідник Юнацтва ОУН Сарненщини. -Ред.). Ним зайнявся полковник Дяченко, влаштував його в німецькому шпиталі, де йому оперували ногу (вийняли кулю), і він з часом прийшов до здоров'я та зв'язком відійшов у терен Сарненщини в 1944 році.
Винятково прислужився підпіллю полковник Дяченко, коли уможливив вишколити підпільні кадри радистів. Це було його велике ризико, бо він знав, що ці люди ніколи німцям служити не будуть, одначе дав згоду й усю відповідальність взяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня вернулись у підпілля продовжувати протинімецьку боротьбу. У зв'язну з цим полковник Дяченко мав великі неприємності, мало не наклав головою. Але війна добігала кінця, штаб полковника Дяченка було розв'язано і наш зв'язок перервався.
У березні 1945 р. німецький уряд визнав Український національний комітет у Німеччині єдиним представником українського народу й дав згоду на створення Української національної армії (УНА). Комітет цей очолив ген. П. Шандрук. Після проголошення Деклярації у цій справі розпочалося формування Протипанцерної бригади "Вільна Україна", командиром якої генерал [Павло] Шандрук назначив полковника Дяченка. Цю військову частину заприсяжено генералом Шандруком як 2-гу дивізію УНА, сформовано [її] в Німеку під Берліном і з часом перенесено в Чехословаччину до м. Ґляц.
У протипанцерній бригаді, як згадує полковник Дяченко, "вирізнялась у другому курені 4-та сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучилися до бригади в р-ні Ґляца".
У квітні 1945 р. з доручення УГВР я був призначений зв'язковим до генерала Шандрука. На його наказ я два рази відвідав протипанцерну бригаду в м. Ґляцу. Це була моя чергова зустріч з полковником Дяченком. Вітав він мене радо. Я передав йому усний наказ від генерала Шандрука, щоб він старався зберегти бригаду й уникав боїв, враховуючи, що це військове з'єднання було лише у процесі формування. На це полковник Дяченко досить різко мені відповів своєю улюбленою поговіркою:
— Пес їм морду лизав! Добре їм радити і наказувати — дайте мені наказ на письмі. Я не сам, зі мною армія, і я в такій ситуації, що мене завтра можуть відіслати на любий відтинок фронту.
Мав я також зустріч з упівцями і їх командиром. У розмові з ними я пригадав їм про наше ставлення до німців і вказав, що їхнє перебування у бригаді слід розуміти припадковим і перехідним, одночасно уникати всяких фронтових дій.
Полковник Дяченко згадує у своїх споминах про бойові дії бригади, яку 15 квітня 1945 р. кинуто на фронт: "Тут уже почався клопіт із сотнею УПА (неофіційна назва. -Ред.), яка, замість [йти] на тили ворожі, продерлася на власні і над вечір другого дня знайшлася в 20 км від фронту. Командир сотні виправдовувався тим, що не може поборювати совєтські танки, "бо там можуть бути українці"! Припертий командиром бригади, признався, що має наказ "друга Омелька" за ніяку ціну не встрявати у бій". Це, одначе, повторилося вдруге. В боях 2 травня, як згадує полковник Дяченко, "всі сотні знайшлися на своїх місцях, бракувало тільки 4-ї [сотні] УПА, яка, як видно, виконуючи наказ свого провідника, дезертирувала".
Прийшов кінець війни. Втрата на війні двох дорослих синів з першого подружжя гнітила генерала. Та ласкава доля, що з'єднала його в буремних днях з п. Оленою, послала йому останню радість — малого Петруся.