Загублена земля. Темна вежа III

Роланд дивився на Джейка.

— А ти як гадаєш? — спитав він. — Може, варто обійти місто? Триматися подалі від того поїзда?

Джейк опустив голову і замислився, відсторонено погладжуючи густу шовковисту шкурку Юка.

— Я б залюбки, — нарешті сказав він. — Але якщо я правильно розумію, що таке ка, то навряд чи нам це вдасться.

Роланд кивнув.

— Якщо це ка, то питання про те, вдасться нам чи не вдасться, навіть не стоїть. Якщо ми спробуємо обійти місто, обставини все одно змусять нас повернутися. У таких випадках краще негайно скоритися, ніж відкладати це на потім. Що думаєш, Едді?

Едді розмірковував так само довго і ретельно, як і Джейк. Він не хотів мати нічого спільного з балакучим поїздом. Як би там його не називали: Чарлі Чух–Чухом чи Блейном Моно, — все, що розповів і прочитав їм Джейк, волало про те, що на них може чекати невідворотна лажа. Але їм треба було подолати величезну відстань, і десь наприкінці цієї дороги знаходилося те, заради чого вони йдуть. І тут Едді здивовано збагнув, що точно знає, про що думає і чого хоче. Він підвів голову і вперше за той довгий час, відколи з'явився в цьому світі, подивився просто у вічі стрільцеві. Світло–карі очі проти блідо–голубих.

— Я хочу постояти на тому трояндовому полі і хочу побачити Вежу, яка на ньому стоїть. Я не знаю, що буде далі. Можливо, наші тіла поховають і хтось попросить не приносити квітів на наші могили. Та мені байдуже. Я хочу прийти на те поле. Схоже, мені по цимбалах, навіть якщо той Блейн — диявол, і поїзд на шляху до Вежі перетинає пекло. Я голосую за те, щоб іти.