Червоногрудка

Поліцейський назвався як Фріц (от уже ім’ячко, подумав Харрі) і провів гостя до синього «БМВ». За кілька секунд вони вже мчалися по шосе до центру, повз повиті димом заводські труби і ввічливих автомобілістів, що притискалися до узбіччя, коли Фріц їх обганяв.

— Жити будеш у шпигунському готелі, — сказав Фріц.

— Шпигунському?

— Так, у старому доброму «Імперіалі». У «холодну війну» туди частенько навідувалися і росіяни, і західні агенти. У вашого начальника поліції, мабуть, багато грошей.

Вони виїхали на вулицю Кернтнерринг.

— Поглянь праворуч, — показав рукою Фріц. — Над дахами будинків ти бачиш дзвіницю собору Святого Стефана. Гарно, правда? А ось і готель. Ти реєструйся, а я тут почекаю.

Черговий адміністратор в «Імперіалі» посміхнувся, побачивши, як Харрі здивовано розглядає приймальню.

— Ми витратили сорок мільйонів шилінгів, аби все тут стало як до війни. У сорок четвертому готель був майже зруйнований бомбардуваннями. Кілька років тому він був у жахливому стані.

Коли Харрі вийшов з ліфта і пішов коридором третього поверху. Йому здавалося, що він ступає по вкритому мохом болоту — так пружинив під ногою товстий і м’який килим. Кімната, куди його поселили, була не дуже великою, але в ній було ліжко з балдахіном, судячи з вигляду, років йому було не менше ста. Коли Харрі відчинив вікно, до нього донісся запах здоби з кондитерської навпроти.

— Хелена Майєр живе на Лацаретґасе, — повідомив Фріц, коли Харрі повернувся в машину, і посигналив іншому водієві, котрий перестроївся в іншу смугу, не ввімкнувши поворотника. — Вона вдова, у неї двоє дорослих дітей. Після війни працювала вчителькою, потім вийшла на пенсію.

— Ти з нею розмовляв?

— Ні, читав її досьє.

Потрібний їм будинок на вулиці Лацаретґасе колись, очевидно, був вишуканим. Але зараз зі стін обсипалася штукатурка, а відлуння кроків на сходах змішувалося із звуками падаючих крапель води.

На четвертому поверсі на порозі своєї квартири гостей зустрічала Хелена Майєр. У неї були жваві карі очі і привітна посмішка. Господиня вибачилася за жахливий стан сходів і повела гостей у квартиру.

Всередині все було заставлено меблями і різними дрібничками, яких за довге життя у людей назбирується чимало.

— Сідайте, — сказала господиня. — Я говоритиму німецькою, але ви можете говорити англійською — я розумію, — додала вона, звертаючись до Харрі.

Потім вона принесла з кухні тацю з кавою і здобою:

— Штрудель, пригощайтесь.

— Із задоволенням, — сказав Фріц, підходячи ближче до столу.

— Отже, ви кажете, що знали Гюдбранна Юхансена? — запитав Харрі.

— Звичайно. Тобто ми звали його Урією — він просив, щоб його називали так. Спочатку ми думали, що він трохи того через поранення.

— Яке поранення?