Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Ферміна Даса надягла простору й вільну шовкову сукню, звужену на стегнах, наділа намисто з натуральних перлів, обкрутивши його навкруг шиї шість разів великими, неоднаковими кільцями, і взула атласні черевички на високих підборах, що в них ходила тільки з нагоди дуже урочистих подій, бо роки вже не дозволяли їй надто зловживати такими речами. Це модне вбрання начебто й не дуже пасувало статечній бабусі, але воно вельми личило до її кістлявого тіла, досі тендітного і стрункого, до гнучких без жодної старечої плями рук, до волосся із синяво-сталевим відтінком, навскоси підрізаного на рівні щік. Єдине, що в ній лишилось від весільного портрета, — це прозорі мигдалеві очі й природжена погорда, але, хоч вік і забрав у неї чимало переваг, вона зберегла силу характеру й надолужувала втрачене пильною увагою до своєї особи. У цьому вбранні вона почувалася добре: далеко в минулому лишилися часи залізних корсетів, туго стягнутих шнурівкою талій, стегон, піднятих за допомогою всіляких матер’яних пристосувань. Визволене тіло вільно дихало й показувало себе таким, яким воно є. Навіть у сімдесят два роки.

Доктор Урбіно побачив її за туалетним столиком: сидячи під лопатями електричного вентилятора, які повільно обертались, вона надівала капелюшок, прикрашений фіалками з фетру. Спальня була простора й світла, з англійським ліжком, захищеним протимоскітною сіткою з рожевими вічками; два відкриті вікна виходили в патіо, де росли дерева і звідки долинало сюрчання цикад, розтривожених передчуттям близького дощу. Ще відколи вони повернулися з весільної подорожі, Ферміна Даса взяла собі за звичай підбирати чоловікові одяг відповідно до сезону та нагоди й акуратно складати увечері на стілець, щоб уранці він знайшов усе напоготові, коли вийде з ванної. Вона вже не пам’ятала, відколи стала допомагати йому вдягатись, а потім узагалі вдягати його, добре розуміючи, що почала робити це з любові, а десь років п’ять тому була змушена робити це так чи так, бо сам він уже не міг одягатися. Нещодавно вони відзначили золоте весілля і жодної хвилини не могли прожити одне без одного чи не думати одне про одного, хоча усвідомлювали це дедалі менше в міру того, як насувалася старість. Ні він, ні вона не сказали б напевне, чи така взаємозалежність спиралася на любов, чи на міркування зручності, але вони ніколи й не запитували себе про це поклавши руку на серце, бо обидва від самого початку воліли не знати відповіді. Поступово вона відкривала, що чоловікова хода стає непевною, а його настрій піддається різким змінам, що в пам’яті у нього виникають провали, а десь недавно він набув звички схлипувати вві сні. Проте дивилася вона на це не як на тривожні ознаки згубної іржі, а як на щасливе повернення до дитинства. Через те в її очах він був не дратівливим дідом, а старечою дитиною, і ця самоомана була даром провидіння для обох, бо вбезпечувала їх від жалості.