Світанок

— А Джейкоб не страждає, — відповів він дивним, якимсь новим тоном. — Хоча я б, мабуть, залюбки змінив це, — докинув Едвард крізь зуби.

— Едварде! — зашипіла я, смикнувши його так, що він зупинився (я відчула хвилювання, що мені вдалося це зробити). — Як ти можеш так говорити? Джейкоб пожертвував усім, щоб захистити нас! Через мене йому довелося пройти крізь таке…

Я зіщулилася на розмиту згадку про сором і провину. Зараз було дивно, що мені він так був потрібен весь цей час. Відчуття порожнечі, коли його не було поруч, зараз цілком вивітрилося; мабуть, то була якась людська слабкість.

— Побачиш, чому я так говорю, — буркнув Едвард. — Я пообіцяв йому, що дам нагоду все пояснити, але маю сумнів, що ти поставишся до цього не так, як я. Хоча, звісно, я так часто помиляюся щодо твоїх думок, правда? — він піджав губи та скосив на мене оком.

— Пояснити що саме?

Едвард похитав головою.

— Я дав обіцянку. Хоча й не певен, чи досі щось йому винен… — він скреготнув зубами.

— Едварде, я нічогісінько не розумію.

Розпач і обурення заполонили мене.

Він попестив мене по щоці, а коли моє обличчя у відповідь розгладилося, то лагідно усміхнувся: жага миттю подолала роздратування.

— Це набагато важче, ніж ти показуєш, я знаю. Я й сам пам’ятаю.

— Мені не подобається почуватися такою заплутаною.

— Знаю. Отож вертаймося додому, щоб ти все побачила на власні очі, — він окинув поглядом залишки моєї сукні й насупився. — Гм.

Поміркувавши хвильку, він розстебнув білу сорочку й простягнув мені так, щоб я просунула руки в рукави.

— Невже все так погано?

Він вишкірився.

Я попхнула руки в рукави та швидко зашпилила ґудзики, ховаючи порепану сукню. А він лишився без сорочки, і тепер я заледве могла думати про щось інше.

— Я обжену тебе, — мовила я і застерегла, — але цього разу жодних піддавків!

Він відпустив мою долоню і всміхнувся:

— На старт…

Відшукати дорогу до мого нового дому було простіше, ніж прогулятися вулицею до старого будинку Чарлі. Наш запах лишив чіткий слід, я легко могла триматися його, навіть біжучи щодуху.

— Ха! — видихнула я, першою торкнувшись ногами трави.

Дослухаючись, коли й він приземлиться, я почула неочікуваний звук. Щось дуже гучне і зовсім близько. Удари серця.

Едвард опинився обіч мене тої-таки секунди, його долоні міцно стиснули мене за руки.

— Не дихай, — напружено застеріг він мене.

Зачаївши подих, я силкувалася не панікувати. Єдине, що рухалося, були мої очі — вони крутилися навсібіч, шукаючи джерело звуку.

Джейкоб стояв на межі лісу, де той підступав до газону перед будинком Калленів; руки він схрестив на грудях, а зуби міцно зціпив. У лісі позаду нього я почула стукіт двох невидимих сердець і легенький хрускіт гілочок під величезними нетерплячими лапами.

— Джейкобе, обережно, — мовив Едвард. Хвилювання в його голосі відлунило в ричанні, яке долинуло з лісу. — Можливо, це не найкращий спосіб…