Світанок

Який потужний вияв емоцій! Я була готова до спраги, але не до цього — настільки була певна, що коли він знову торкнеться мене, я відчуватиму зовсім по-іншому. Ну… щиро кажучи, я й відчувала по-іншому.

Дужче.

Я потягнулася, щоб торкнутися його гладкого обличчя; пальці пробігли по його вустах.

— Я гадала, що не звідаю нічого такого ще довгий, довгий час, — невпевненість додала моїм словам запитальної інтонації. — Але я й зараз хочу тебе.

Він вражено кліпнув.

— Як ти можеш думати про це? Невже тебе не мучить нестерпна спрага?

Звісно, мучить — коли він про неї згадав!

Я спробувала ковтнути й зітхнула, заплющивши очі, щоб зосередитися. Я дала власним відчуттям вишикуватися довкруж мене, готова до відсічі, якщо ще один звабливий заборонений аромат атакує мене.

Едвард опустив руки і затамував подих, поки я принюхувалася до найтонших запахів у зеленому павутинні життя, просіюючи запахи та звуки й шукаючи чогось, що хоч якось зможе втамувати мою спрагу. На сході я відчула щось відмінне, якийсь слабкий і віддалений натяк…

Очі мої миттю розплющилися, але я й досі перебувала під владою інших відчуттів, коли розвернулася й безшумно помчала на схід. Пагорб вивищувався переді мною, і я зігнулася до землі, як хижий мисливець, готовий до стрибка, іноді заскакуючи на дерева, де так було легше продиратися. Я радше відчувала, ніж чула, що Едвард поруч зі мною, — він мовчки летів поміж дерев, дозволяючи мені вести перед.

Що вище ми забиралися, то рідшим ставав ліс; дух гниття й смоли ставав дедалі відчутнішим — так пахнула стежка, якою я прямувала: теплий запах, гостріший, ніж дух лося, і значно принадніший. Ще кілька секунд — і я змогла розрізнити приглушені кроки великих ніг — звук набагато тонший, ніж стукіт копит. Цей звук лунав звисока — з-поміж гілля, а не з землі. Інстинктивно я також метнулася в гущавину, щоб захопити стратегічну позицію повище у сріблястій глиці.

Тепер м’які кроки лап опинилися піді мною, а насичений запах був зовсім близько. Очі мої відшукали рух, пов’язаний зі звуком кроків, і я помітила рудувато-коричневу шубку великої пуми, яка скрадалася по широкій гілці ялини ліворуч від мене. Вона була величезною — мабуть, учетверо більшою за мене. Очі її прикипіли до землі внизу — велика кішка також полювала. Я вловила запах чогось меншого, який домішувався до аромату моєї здобичі, — тваринка ховалася у заростях попід деревом. Хвіст пуми сіпнувся, коли вона приготувалася до нападу.

Легким стрибком я злетіла в повітря та приземлилася на гілці, де сиділа пума. Вона відчула, як здригнулася гілка, миттю розвернулася й нявкнула від подиву та злості. Вона виставила пазурі, очі її палали люттю. Напівбожевільна від спраги, я проігнорувала виставлені ікла та вигнуті пазурі й кинулася на неї, збивши нас удвох на землю.

Бійки як такої й не було.

Гострі пазурі заледве могли подряпати мою шкіру. А зуби не здатні були мені вп’ятися ні в плече, ні в горло. І вага її не тиснула на мене. Зуби мої безпомилково знайшли її шию — інстинктивний самозахист був жалюгідно слабким проти моєї моці. Щелепи мої зімкнулися точно в тому місці, де тепла пульсація була найсильнішою.