Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
— Мені ніхто не потрібен, Леро, — сказав Олександр Павлович. — Ні куховарка, ні нянька, ні тим паче доцент. Мужик валить мамонта, жінка підтримує вогонь…
— Ти про що, Сашко?
— Так, дрібниці, — підвівся. — Беззмістовна розмова, Леро. Ні ти, ні я — ніхто одне одного переконати не зможе. І переробити не зможе. Будемо жити, як жили.
Валерія також підвелася, підхопила сумку, перекинула через плече — гарна, впевнена у собі жінка, зовсім не подібна до тієї, що всього лише чверть години тому просила Олександра Павловича не йти, не ламати налагоджене.
Яке налагоджене?
Ким?
Запитала:
— Нарізно? — посміхнулась сліпуче: хоч зараз на плакат з написом: “Літайте літаками Аерофлоту”. Олександр Павлович не відповів, стояв, прихилившись спиною до одвірка, чекав. Тільки чого чекав? — Ну гаразд, прощавай, любий Сашко. Вибач, що я “портсигар” зламала.
— Нічого, — сказав Олександр Павлович. — Якщо буде треба, я відремонтую. — Подумав: змовчати чи “дотиснути”? Все ж вирішив “дотиснути”, якщо розпочав: — Ось шкода: ота маленька деталька тільки одна у мене була.
— Яка деталька?
— Ну та, що ти з “портсигара” загубила. Слухай, будь другом: пошукай її в себе вдома. Напевне, десь на підлозі валяється. Знаєш, така тонка пластинка зі схемкою. Десять міліметрів на двадцять. Зовсім невеличка.
Валерія серйозно, вже без усмішки, дивилася на нього.
— Сашко, ти при своєму розумі?
— При своєму, Леро, а при чиєму ж?
Вона повернулася і, не прощаючись, хряпнула вхідними дверима. А Олександр Павлович так і залишився стояти біля одвірка. Не знав: чи радіти йому, чи плакати?
У дні, що лишалися до прем’єри, працював як віл. Асистентів заганяв, себе зацюкав, зате в день прем’єри був упевнений: все відбудеться на рівні світових стандартів, ніхто ні до чого причепитися не зможе.
Режисер програми дуже не мучив Олександра Павловича, свої задуми втілював у першому відділенні, зате
Олександр Павлович придумав йому фінал. Вірніше, не сам придумав: бачив якось у програмі цирку Барнума і Бейлі, але не претендував на авторство. Його атракціон займав усе друге відділення, і Олександр Павлович останнім спеціально такий трюк поставив, немало, до речі, змінивши барнумівський: вивозив на манеж плоске дзеркало, старовинне, в бронзовій рамі, з мармуровим піддзеркальником; змахнув перед ним чорно-червоним плащем, і на піддзеркальнику, відображуючись у склі, виникав черговий учасник програми. Так вони всі з дзеркала на манеж і вистрибували. Ефектно було.
Грант, мужик меткий, сказав:
— Ефектно — воно ефектно, а красти, Сашко, недобре.
— А що я вкрав? — образився Олександр Павлович, зрозумівши, однак, що Грант знав про фінал Барнума. — Подумаєш — побачив!.. Цього не досить, Гранте! Треба було придумати, як зробити.
— Ось тобі люки і знадобилися. Недарма твої асистенти півдня з них сміття витягали.
— Зауваж: тільки на цей трюк і знадобилися. Решту, як ти просив, викинув.
— Спасибі, Сашко, це на краще.
— А я й не заперечую.
Прем’єра — день метушливий, та й справедливе прислів’я: перша чарка колом. Як у театрі, Олександр Павлович не знав, а в цирку — саме так. Артисти хвилюються, ритм збивається, уніформа за номерами не встигає, освітлювачі також не до кінця освоїлися: коли червоний фільтр ставити, коли — зелений, плутають. Старий і мудрий режисер, нині, на жаль покійний, що все життя цьому цирку віддав, мав звичку повторювати: “На прем’єру ходять лише вороги — радіти…” Режисер любив висловлюватися афоризмами, любив парадокси, але чудово знав, що на прем’єру прагнуть потрапити всі циркові, всі артисти, які цього дня в столиці опинилися. Директорові цирку важко: ложа забита, в залі у проходах стільці поставлені — хіба своїм у місці відмовиш? А учасникам програми своя публіка — в радість. Нехай жонглер “сипле”, нехай в акробатів колона розвалюється, нехай у канатохідця не вийшло — своя публіка все на “ура” сприймає, овацію нагородить, навіть “браво” вигукнути не забуде.
Олександрові Павловичу було однаково: прем’єра — не прем’єра. Атракціон він сто разів прогнав, фінал — також, накладок не боявся.
Перше відділення дивитися не став — ще побачить, мало не півроку разом відпрацьовували, — сидів у гардеробній: грішу на обличчя майже не клав, так — трохи пудри, щоб шкіра не блищала, тому поспішати було нікуди, робити нічого. Тільки й чекати, коли Грант оголосить антракт: у гардеробній висів динамік, все, що на манежі відбувається, чутно.